Зняття Шевченка: питання і ще раз питання

Сергій Грабовський для «Телекритики» 16-01-2012

Ситуація з комітетом свободи слова може бути апробацією політичної технології, яка стане в нагоді ближче до початку виборчої кампанії (чи до її скасування)

Усунення Андрія Шевченка з посади голови Комітету з питань свободи слова та інформації викликало зливу коментарів з боку політиків. Водночас з боку мас-медіа та незалежних аналітиків коментарів практично немає (принаймні, поки що). І це зрозуміло, хоча теоретично мусило би бути навпаки. Питання в тому, що в нинішній системі влади жоден комітет Верховної Ради реально нічого не вирішує – і це добре відомо всім, хто стежить за політичним життям. Законопроекти, включно із «фінансовою конституцією» – державним бюджетом – зазвичай розглядаються за до нестями скороченою процедурою, іноді навіть без висновку профільного комітету або всупереч йому, депутати від проурядової більшості щоразу голосують із відвертим порушенням Основного Закону (за принципом «за себе і за тих хлопців/дівчат»), законопроекти та поправки від опозиції беруться до уваги тільки в якихось виняткових ситуаціях. Одне слово: будь-які комітетські посади і думка комітету Ради щось важать сьогодні хіба що в плані відносин із Європою, США й Канадою, де, здається, ще всерйоз сприймають український «парламентаризм»…

Добре, коментарів немає – але де тоді запитання? Невже все в цій справі всім зрозуміло? Невже не виникає гіпотез із приводу того, навіщо раптом Партії регіонів знадобилося демонстративне усунення голів одного з комітетів – невже тільки для того, щоби потім проголосувати за будь-кого іншого, чию кандидатуру висуне опозиція? Невже, як хтось уже встиг заявити, вся проблема в самоочевидній особистій неприязні першого заступника голови Комітету з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко до голови комітету Андрія Шевченка?

Перше, і найбільш просте запитання – на яких ідіотів розрахована офіційна версія усунення Андрія Шевченка? Адже майже всі інвективи на його адресу, які Олена Бондаренко висловила на пленарному засіданні Верховної Ради 13 січня, можна спокійно переадресувати, скажімо, голові самої Ради. І навіть дещо додати, що стосується моральності, – не раз за останнє десятиліття академіка Литвина ловили за руку, коли він під своїм іменем друкував або цілі тексти інших авторів, або розлогі пасажі з чужих книг без посилань на них. Але хіба можна говорити щось погане про своїх союзників? Риторичне запитання, коли йдеться про вітчизняну політику, чи не так?

Не беруся судити щодо конкретних звинувачень з боку Олени Бондаренко («Скажите, пожалуйста, почему вы, живя в Киеве и имея квартиру в центре, до прошлого года все-таки держали за собой депутатский номер в гостинице, который обходится бюджету 800 гривен в сутки, умножьте на 5 лет и на 365 дней? Это первый вопрос. Второй вопрос. Помните ли вы то памятное заседание комитета, на котором вам предъявило хозяйственное управление Верховной Рады счет на 780 тысяч гривен перерасхода на телефонные разговоры с вашего стационарного телефона? И третий момент. Почему вы, сдав депутатский мандат в пятом созыве, еще месяц, абсолютно незаконно, пользовались государственным автомобилем, зная, что у вас нет таких полномочий?») – але цікаво, куди зникає принциповість пані Бондаренко, коли йдеться про відомих усій країні депутатів-прогульників із Партії регіонів? Скажімо, на минулій сесії Ради на жодному із 60 засідань не були присутні вісім депутатів із фракції Партії регіонів, а саме Рінат Ахметов, Ігор Гуменюк, Сергій Кий, Павло Климець, Володимир Мальцев, Сергій Момот, Василь Стельмашенко, Юрій Чертков, тоді як їхні картки незмінно реєструвалися в залі засідань і дружно голосували «за» чи «проти» за помахом руки Чечетова. Де прокляття на голови цих злісних порушників Конституції й елементарних норм порядності?

Ну, а звинувачення на адресу Андрія Шевченка в «політизації» роботи комітету… Невже це серйозно? Невже ми й далі живемо в СРСР, де слова «він займається політикою» були тяжким звинуваченням на адресу тих, кого комуністична влада призначила на заклання? І невже ж закріпленою законом функцією комітетів Ради не є безпосередня участь у формуванні державною політики в найрізноманітніших сферах?

А тепер прогляньмо на інший бік барикади. Депутат Андрій Парубій заявив в обговоренні питання про усунення Шевченка з посади, що «всі люди, які у фракції сьогодні стоять на українських позиціях, які прийшли в парламент, ми будемо підтримувати вас в цій ситуації всіма силами, які в нас є, в яких є можливість». Невже ж досить «української позиції», щоби бути «в дошку своїм» для опозиціонерів? А як щодо професійності та порядності? Невже сьогодні в Україні ці речі не мають жодної цінності ані для влади, ані для опозиції? Точніше, для її частини, бо В’ячеслав Кириленко у своєму виступі відзначив два важливих для нього і його однодумців чинники – «професійність та українськість». А чому не щонайменше три?

Ще одне запитання до опозиціонерів: а як у ваших лавах щодо дотримання принципів Конституції, хоча б коли йдеться про особисте голосування? Олесь Доній став першим депутатом, який відмовився віддати свою картку для голосування керівникові фракції. Потім до нього приєдналося ще декілька парламентаріїв. А інші? Чи можна висувати претензії до нинішньої влади, якщо опозиція не має принципових засад політичної поведінки у станах Ради та керується не нормами законів, а поточною доцільністю? Якщо «бійці» опозиції нерідко охоче беруть ті «лакомства нещасні», якими їх щедро обдаровує й обдаровувало керівництво Ради (не має значення, за чинного президента чи за попереднього)?

Нарешті, якщо робота очолюваного Андрієм Шевченком комітету в Радах попереднього й нинішнього скликань була такою професійною й ефективною, як твердять нині деякі його однопартійці, то де громадянське телебачення та радіо України? Чому їх так і не було створено – бодай не на практично-організаційному, а хоч би на законодавчому рівні?

І це не все. Але тепер перейдімо до запитань більш загального плану, а для цього звернімо увагу на статтю 43.6 Закону «Про комітети Верховної Ради України», в якій сказано: «Якщо три заплановані засідання комітету не відбулися, за рішенням комітету, до предмета відання якого відноситься питання організації роботи Верховної Ради України, відповідно до Конституції України, цього Закону та Регламенту Верховної Ради України вноситься проект постанови Верховної Ради України про звіт голови комітету щодо роботи комітету, засідання якого не відбулися. За наслідками обговорення цього питання Верховна Рада України може прийняти:

1) рішення про відкликання голови комітету;

2) рішення про відкликання першого заступника (заступника) голови комітету;

3) рішення про зміну предмета відання комітету;

4) рішення про ліквідацію комітету…».

Як відомо, регіонали бойкотували цілу низку засідань Комітету з питань свободи слова та інформації, зриваючи їх, що дало формальну підставу (точніше, одну з підстав) для зняття Андрія Шевченка з посади (хоча й без дотримання прописаних у цьому законі норм). Власне, така ситуація може скластися в усіх комітетах Ради, бо представники більшості чи нестійкі опозиціонери (потенційні «тушки») переважають повсюдно. А це дає змогу в потрібний момент або заблокувати роботу практично всіх структурних органів Верховної Ради України, або передати повноваження керування ними виключно «правильним» персонажам, частина з яких номінально (і тільки номінально) буде належати до опозиції. В цьому сенсі ситуація з Комітетом з питань свободи слова та інформації може бути своєрідною «розвідкою боєм», апробацією нової політичної технології, яка може стати в нагоді ближче до початку виборчої кампанії (чи до її скасування – цей варіант перебігу подій у 2012 році тривалий час активно обговорюється в інтернеті). Так чи інакше, а представники мас-медіа мусили б ставити і пов’язані з цим запитання та шукати відповіді на них.

Загалом же історія ця сумна. Маємо подальшу деградацію вітчизняного політикуму та найвищої представницької інституції країни, маємо досить-таки дивну байдужість мас-медіа до того, що сталося в Раді 13 січня, маємо небажання (чи невміння, чи неспроможність чинити, чи все разом?) опозиції переформатуватися… Одне слово, маємо те, що маємо. І навіть не прагнемо дізнатися, що ж лежить в основі ігрищ навколо комітету зі свободи слова.

Фото - twitter.com

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.