Юрій Лелявський: Полон у Слов’янську – це дитячий садок у порівнянні з Луганськом
Катерина Толокольнікова
27.10.2014 14:45
Журналіст, який двічі побував у полоні в Донбасі – про те, що там побачив, як це його змінило, що він радить журналістам, які їдуть у відрядження в окуповані території, та що сам планує робити далі

З Юрієм Лелявським - львівським журналістом, позаштатним кореспондентом телеканалу ZIK та фрілансером інших медіа, ми познайомилися в липні, під час семінару «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту». Записали інтерв'ю, в якому Юрій розповів про 15 днів полону у бойовиків «ДНР» у Слов'янську Донецької області, а також досвід роботи в гарячих точках на Майдані та в Криму. У заголовку мала бути цитата Юрія: «Полон - це не кінець життя, а елемент робочої біографії, з якого журналіст може винести цінний досвід».

 

За день до запланованої публікації стало відомо, що Юрій знову в полоні - цього разу в «ЛНР», як потім з'ясувалося - на довгих два з половиною місяці. З міркувань його безпеки, ми не друкували першу частину інтерв'ю, тож тепер до уваги читачів уже два «елементи біографії» Юрія Лелявського, якому довелося пережити на собі всі «гарячі» та болісні епізоди новітньої історії України. І - зберегти оптимізм.

 

 

- Юрію, чи до подій цього року ви мали досвід роботи в гарячих точках?

- І так, і ні. Насправді, щодо «так» - я радше іронізую. Першим таким випадком для мене стало 9 травня 2011 року, коли у Львові біля пагорба Слави - місця, де поховані загиблі під час Другої світової, відбулася сутичка між «націоналістами» і львівськими ветеранськими організаціями. Незадоволені кидалися камінням, в тому числі і в міліцію...А журналісти стояли посередині. Тоді я вперше зрозумів, що іноді не все від тебе залежить. І часом треба думати не тільки про кадр, який знімаєш, а й як голову прикрити. Звичайно, в порівнянні з тим, що ми пережили нещодавно - це дрібниця.

 

- Вам доводилося потрапляти в небезпечні ситуації на Майдані? А в Криму?

- На Майдані, коли штурмували Український дім, мене облили водою - дістав запалення легень. А 19 лютого - про це не всі знають -«беркутівці», що стояли в центрі Майдану, під «Глобусом» біля стели, відбивались від майданівців камінням і.... «коктейлями Молотова». Я робив там фоторепортаж. Ну, і по ходу, потрапив під «бомбардування».

 

Каміння, бруківка, арматура, що жбурляли в майданівців силовики, грюкала по каскам, і наче дощові краплі билась об металеві щити. Втім, майданівці відповідали не менш запеклим «вогнем». А ще почали падати гранати зі сльозоточивим газом. Тільки протигаз і рятував. Знімати взагалі майже не було можливості, з очей сльози, дихати важко, стежиш, аби на тебе «Молотов» не бахнув, по щиту каміння стукають, когось із боку підтримуєш, тебе хтось підтримує, а тут ще й з подряпаної руки  кров стала сочитись, бо «Молотов» праву долонь обпік. А приблизно о 12-й годині «бій» припинився, зі сцени почали закликати до переговорів.

 

Я вирішив, що на сьогодні це все, і пішов назад у лікарню доліковуватись, бо в той ранок утік з палати. Від того, що надихався газу, мої легені, ще не вилікувані після запалення, дали збій, знов піднялась температура, і ранок 20 лютого я провів у лікарні, ще тоді не знаючи, що на Інститутській снайпери вбивають людей. Хтозна, можливо це запалення, через яке я залишився в лікарні, і врятувало мені життя.

 

Втім, мої так звані «поранення» - це все-таки дрібниці в порівнянні з жертвами 20 лютого і тим, що відбулося в Криму та на Донбасі... Я мав можливість порівняти небезпеки.

 

Відразу після Майдану був Крим...Ну, той знаменитий десант «зелених чоловічків». Кримські пригоди почалися для мене ще по дорозі. Провідниця попередила, що вагон перевірятиме місцева кримська самооборона. Вночі вони зайшли, спитали, чи немає тут іноземців чи журналістів. А саме їх їхав майже весь вагон, були журналісти навіть із Чилі. Але провідниця сказала, що тут таких нема.

 

Як тільки я вийшов з потяга в Севастополі, мене одразу, прямо на пероні обшукали люди з шевронам «Кубанское козачество», видно, звернули увагу на мій величезний рюкзак. У кишенях у мене лежали майданівські бейджики, але вони не зрозуміли, що це. Дізнавшись, що я журналіст, старший патрулю сказав: «Заклинаю тебя, пиши только правду». Вони ще більш-менш адекватними були.

 

Потім біля мого готелю - знову обшук, уже «самооборона Криму». Пам'ятаю, я ще дещо зухвало з ними говорив, жартував - не розумів, до чого це може призвести. Мені довелось обережно знімати, а для одного сюжету навіть почепити георгіївську стрічку - з ними насправді ходило все місто. Я так і сказав у сюжеті: «Щоб зняти, що відбувається тут, український журналіст має її вдягти».

 

А ще в Криму стався у мене такий «прикол». Хтось сказав мені, що неподалік є військова частина, де вояки залишаються відданими Україні. Поїхав туди, на паркані побачив намальований тризуб - подумав, що точно наші. Кажу: «Хлопці, я зі Львова, що у вас тут відбувається, як оборону тримаєте?». До мене вийшов чоловік у балаклаві і каже: «Слушай, иди отсюда по-хорошему». Тож помилочка вийшла. Ну, я і стартанув звідти. У мене ще камера була увімкнена - тож потім показав це на ZIK.

 

Я всі відео знімаю сам, без оператора. Коли записував на камеру захоплення російськими вояками частини української морської піхоти в Перевальному, теж без пригод не обійшлося. Моя камера - доволі «недальнобійна», тож мені треба було підійти ближче до частини. Один із солдатів сказав: «Не підходь, не знімай». Мої доводи про «зум» не допомогли, він тільки замахнувся автоматом по камері. Я вирішив піднятися на пагорб: військова частина знаходиться в долині, а я хотів усю панораму зняти.

 

Там я побачив російських військових - перед тим, як захоплювати наші частини, вони десь вище розташовують снайперів і мінометні розрахунки. Якщо українці чинитимуть спротив, то зверху їх «накриють». Досі пам'ятаю той момент: кримські пагорби, ранок, стежка веде через густий колючий чагарник, я дряпаюсь наверх і раптом фіксую збоку солдатів, що йдуть «ланцюгом» один за одним. Я накинув капюшон, притиснувся до дерева, чорний стовбур злився з моєю чорною курткою і, на щастя, вони мене не побачили. То, певно, були бійці розвідроти, оскільки одягнуті в маскхалати повільно «пропливли» повз мене, наче у фільмах про війну. В іншому разі це могло закінчитися дуже погано: одна справа, коли солдат на людях унизу замахувався по моїй камері, а інша - коли журналіст попадається військовим у лісі. Та все одно, Крим для журналіста був значно безпечнішим за наш «Юго-Восток».

 

 

- Там ви одразу потрапили в полон?

- Ні, дещо встиг побачити і зняти... Я прибув у Донецьк і одразу зрозумів, як там усе непросто. Спершу пішов до барикад біля ОДА. Там вони, як і на Майдані, мали більшою мірою символічне значення. Я запитав «ополченців», чи можна зняти барикади на камеру. Вони погодилися, якщо зніматиму без облич.

 

Тож я почав знімати, і їм, мабуть, здалося, що я не виконую умови. Вони намагалися відібрати камеру. Почалася запекла сутичка, ми всі попадали на землю, і я досі дивуюсь, яким чином камеру в мене все-таки не відібрали. Якийсь командир сказав, щоб ми припинили - я йому пояснив, що лише хотів зняти відео. В таких ситуаціях, коли треба домовлятися, журналісту важливо мати акторські здібності. До речі, навіть наша боротьба частково записалася й потрапила в мій сюжет.

 

У той же день ми поїхали в першу тренувальну базу тепер уже знаменитого батальйону «Донбас». По дорозі я всюди бачив порожні блокпости. Один чоловік сказав: далі стоять люди з автоматами. Після подій під ОДА я весь напружився, вийняв флешку з камери... І справді, бачу, стоять - зі зброєю, в камуфляжах. А потім в очі впадає наш прапор, червоні берети - це Нацгвардія. Я наче потрапив в 1945 рік і відчув те, що відчували люди, коли нашу землю звільняли від німців, - такий я був радісний, бо вже думав, що там стоять представники «Оплоту» (одна з організацій бойовиків «ДНР». - ТК).

 

Потім поїхав до Слов'янська, вже абсолютно точно усвідомлював, що там треба працювати дуже акуратно. Психологічно готував себе до того, що, можливо, зі мною щось станеться. Написав чернетки смс-ок для редакції та рідних, на різні випадки. Як-от (Юрій показує смс у телефоні. - ТК): «Хай! Я в Славянске, если долго не выхожу на связь, подымайте кипиш :)». Ще одна була: «Попал в плен в Славянске». Але жодну не встиг відправити.

 

- Як вас затримали?

- Я заздалегідь підготувався до поїздки в Слов'янськ: знайшов знайомих моїх знайомих, щоб їхати до когось місцевого. Цей етап підготовки завжди потрібний, а у військовій журналістиці - вкрай. Мене чекали навіть декілька людей - дівчина, жінка старшого віку і хлопець. Я все думав, кого краще взяти в провідники... Взяв жінку, і тут дещо помилився. Коли ми прийшли до центру міста, у неї почався конфлікт з місцевими солдатами-ополченцями, і таким чином до нас уже була привернена увага. Я підійшов до барикадистів, спитав, чи можна зняти, а вони бачили ту суперечку... Ну і все - я був затриманий. У полоні був 15 днів. Це як класична «адмінка» при Союзі, коли алкоголіків садили «на 15 суток»...

 

Я ще спочатку намагався, як кажуть молоді, з ними шарпатися, сперечатися...Показував журналістське посвідчення, казав, що прийшов до них по акредитацію. У паспорті вони побачили львівську прописку, добре, що не передивилися відеозапис, де на останньому кадрі був мій стендап із приблизно такими словами: «Я знаходжуся в Слов'янську, центрі сепаратизму...». Вони відібрали телефон і камеру, сказали «Ладно-ладно, не волнуйтесь, пройдемте и разберемся».

 

Коли після затримання мене привезли в приміщення СБУ, там був чоловік (його обличчя я не бачив) з явно російською вимовою. Він спитав: «Кого вы там привезли?». Ополченці кажуть: «Вот, под журналиста косит». Той, кого я вважаю росіянином, у відповідь каже: «Ну тогда в подвал его». Ось він єдиний, кого я бачив з російською вимовою. Усі охоронці і ті, хто мене утримували, були мешканцями Донбасу, багато хто саме зі Слов'янська.

 

Спочатку мене завели у велику камеру, де було багато людей. Там я побачив журналіста Сергія Лефтера. Полоненим забороняли говорити, але ми пошепки спілкувалися з Сергієм та іншими в'язнями. Я познайомився з дуже хорошими хлопцями Пашею Юровим і Деном Грищуком - тими діячами мистецтва, яких так довго не могли визволити... Їх затримали в один день зі мною - 25 квітня. Вони самі родом з Донбасу, лиш на день приїхали подивитися, що коїться в Слов'янську, поводилися абсолютно мирно...До них причепилися лише за жовто-синій прапор. Коли я вийшов з полону - був упевнений, що їх звільнили, адже з нашої камери їх кудись перевели.

 

Війну я не бачив, але чув. Три дні зі мною в камері сидів полковник Збройних сил України, тож він пояснив мені, як на слух визначати види легкої стрілецької зброї - автомат, кулемет... Я сприймав звуки пострілів, як музику: раз стріляють, значить, армія наближається і нас мають звільнити. І навпаки - так сумно ставало, коли стрілянина припинялася. Але з іншого боку розумів, що для нас прихід армії становив і небезпеку: в підвалах був хаос, охоронці бігали туди-сюди, і в разі чого могли значно жорсткіше поставитися до нас, або й просто - застрелити.

 

- Як журналіст може убезпечити себе, працюючи в зоні конфлікту?

- Головне, кажучи військовою мовою, мати бойове завдання - розуміти, яку ти як журналіст переслідуєш мету. Якщо комусь «скучно» - краще хай стане на сноуборд. Якщо просто цікаво побачити війну - це теж неправильно, ризик не виправданий. Там - не жарти. Це ще добре, якщо вб'ють, а якщо осколок влучить у хребет - і будеш прикутим до ліжка на все життя, це найстрашніше. Треба зважити все, подумати, як почуватимуться в гіршому випадку твої батьки та рідні.

 

Якщо журналіст серйозно налаштований їхати, треба передусім попередньо підготувати там інформаторів. Поцікавитися досвідом досвідчених колег - він дуже цінний. А ще спланувати поїздку так, щоб кожен день був максимально насиченим та ефективним, щоб якнайменше днів провести в небезпеці: приїхав, поговорив, зняв і поїхав. Дуже важливо підготувати документи від редакції, акредитацію. Мати бронежилет, якщо плануєш робити відео- чи фотозйомки там, де стріляють. У перший день варто об'єктивно подивитися на все це, зрозуміти ситуацію, морально і психологічно налаштуватися на роботу в таких умовах. Адже часто реальна картина дуже відрізняється від того, що ви читали в ЗМІ про це раніше.

 

- Тобто, на вашу думку, українські медіа на той момент, коли ви опинилися в Слов'янську, висвітлювали ситуацію на Донбасі необ'єктивно?

- Часом - дуже необ'єктивно. Перш ніж їхати туди, я багато статей прочитав. У більшості писалося на кшталт: «Невеличка купа людей тероризує все місто»...Тож я думав, що так і є: якась фігня діється - таке велике місто Слов'янськ і кількадесят терористів... А насправді на той момент за «ДНР» було багато місцевих людей. Зараз, звичайно, інакше, коли почали «Градом» обстрілювати. Тоді місцеві сподівалися, що Росія їх швиденько прийме, як Крим. Деякі ЗМІ писали про мешканців Донбасу як про грубих неуків, начебто там бидло одне живе - це теж неправда.

 

І загалом контекст журналістських матеріалів такий був: «От ми зараз прийдемо, за три дні їх завоюємо». Писали чомусь, що терористи погано озброєні, а вони від початку мали багато зброї. Тепер висвітлюють більш об'єктивно, а тоді явно применшували небезпеку з невідомих причин. Мабуть, просто через незнання. Крім того, часто публікувалася просто недостовірна інформація.

 

Якось у підвал до мене зайшов хтось із охоронців і на ноутбуці показав якийсь сайт (не запам'ятав, який саме) з новиною «Украинская армия ведет бои в Славянске и он через пару часов будет взят». А в той час у нас була повна тиша. Може, тоді наші просто десь прорвалися через блокпост, і хтось радісно поспішив відзвітувати, а журналіст не перевірив інформацію. Натомість на деяких важливих речах журналісти не акцентують. Наприклад, на тому, що від цієї війни страждає справді багато мирних людей. Не треба радіти кожному пострілу, який «наближає нас до перемоги». Цей же постріл означає смерть, і це велике питання, чи буде вона чимось виправдана.

 

- Як психологічно захистити себе, якщо полон все-таки стався?

- По-перше, треба пам'ятати, що якщо ви потрапили в полон - це не кінець життя, а елемент біографії, з якого журналіст може винести цінний досвід, набрати нового робочого матеріалу. Краще сприймати те, що відбувається, як фільм, учасник якого - ти або хтось на тебе схожий. Важливо вірити в це, і тоді кіно закінчиться - ти встанеш і підеш. Рано чи пізно так і буде.

 

По-друге, треба обережно спілкуватися з охоронцями, намагатися будь-що уникнути конфлікту. Не реагувати на образи. Якщо в твою адресу звучать найгірші слова - зрозумій, що ображають не тебе, а якогось його абстрактного ворога, проти якого цю людину налаштували. В полоні треба ставити перед собою психологічний щит.

 

Утримувачі теж поважають твердість. Якщо людина спокійна, часом це навіть викликатиме щось на зразок поваги у тих, хто її утримує, і навпаки - нервовість їм же передаватиметься. Це знають кримінальні злочинці - адже вони усвідомлюють, що за свою діяльність одного дня вони можуть бути заарештовані. А стрімери, журналісти, мистецькі діячі не можуть спокійно на це реагувати. Коли «малолітка» з автоматом тобою керує, і про всі питання, навіть елементарно про похід в туалет - треба її просити... Багатьом із цим важко миритися, але ні в якому разі не треба конфліктувати.

 

Зі свого досвіду знаю, що перші 2-3 дні бажано поменше просити в охоронців. Краще втриматися і поспостерігати, хто з них адекватніший, більш лояльний. А потім акуратно вступити з ним у певний психологічний контакт, і тоді, можливо, він допоможе хоч якимось чином. Не випустить, звичайно, але може принести чаю в холод, наприклад.

 

Мене в полоні взагалі не били - з якихось причин. А іншим полоненим добряче діставалося. Якщо б'ють, бажано терпіти це мовчки, наскільки можливо. Бо коли полонені сильно кричали: «Больно!», то охоронці додавали жару зі словами: «Сейчас покажу тебе, что значит больно». А коли ти - їхня боксерська груша, мовчатимеш і терпітимеш, не рухатимешся, вони тебе полишать. Треба пам'ятати, що садисти - відкриті і латентні - є в кожній армії. Й особливо на таких війнах, на неоголошених. Там чи не всі - незадоволені життям.

 

- Ступінь небезпеки під час вашої роботи зростав з геометричною прогресією...

- Так, як і події в нашій країні за останні півроку. Коли я бачив, як палає вулиця Грушевського, то думав: гірше не може бути. А потім все це одне за одним...Віджали Крим, тепер схід...Лишається тільки одне питання: що може бути далі?

 

- Яким ви бачите вихід з ситуації?

- Якщо воювати - то правильно. Тупо обстрілювати міста, де є прихильники «ЛНР» чи «ДНР» не можна. Бо снаряди попадають усюди. Обстріли - це подарунок Путіну. Будуть знаходитись інші добровольці «ополчення», які віритимуть, що захищають мирних людей від української армії.

 

Я вважаю, що потрібні перемовини. Вони від початку були необхідні. Треба було таки з'ясувати, чого хочуть ті, хто підтримує «ідею Новоросії». Жоден наш уряд не слухав мешканців Донбасу. У «ДНР» не лише Гіркін, там є люди гуманітарних професій. Кожна війна складається в тому числі й з переговорів. А хто каже, що з терористами їх не треба вести, або не розуміє ситуацію, або йому війна чимось вигідна.

 

Украй важливо захищати кордон - бо ми давимо тут, а крізь дірки просочуються нові танки. Ми знищили ворожий кулемет - наступного дня на його місці з'являється новий. Всі кулемети Росії ми не знищимо, лиш марно витратимо багато грошей. Вже досить воювати.

 

Я збираюся знову їхати на Донбас. Там відбувається історія нашої країни. В історії є погані та хороші епізоди, цей - поганий, але його дуже важливо побачити. До того ж конкретно в тому підвалі, де я сидів, залишилося багато людей - моїх товаришів, і можливість їх витягти є. Я сьогодні говорив з людьми, які мають вплив...Це дуже складні перемовини. Але треба говорити в тому числі і з протилежною стороною, застосовувати усі можливі методи. Після такої ситуації, в яку я потрапив (у полон. - ТК), кожен, я думаю, хотів би якось допомогти. Я відчуваю, що використав ще не всі шанси.

 

Звичайно, я боюся, страх нікуди не дівся, такі події дуже сильно впливають на нервову систему. Але спробувати треба. Якщо все-таки не я поїду, то даватиму інструкції. Є багато ідей щодо створення спільної організації, яка допомагала б визволяти полонених, бо досі всі дії дуже розпорошені.

 

24 липня, напередодні запланованої дати публікації інтерв'ю, стало відомо, що Юрій Лелявський вдруге потрапив у полон. Юрій встиг надіслати смс-повідомлення колезі Владу Якушеву: «Везуть у Перевальськ. До Козіцина». Після цього зв'язок із ним зник. Наприкінці липня стало відомо, що журналіст живий і знаходиться в підвалі Луганської облдержадміністрації. Відтоді жодної інформації про стан і місцезнаходження Юрія Лелявського не надходило аж до 11 жовтня, коли заступник очільника Дніпропетровської облдержадміністрації Борис Філатов повідомив, що Юрія Лелявського було звільнено з полону в числі шести військових за сприяння генерал-полковника Володимира Рубана. За кілька днів після визволення, коли Юрій уже перебував у Києві, ми змогли поставити йому декілька запитань про його другий донбаський полон.

 

 Звільнення з луганського полону. У центрі - Юрій Лелявський

 

 

- Юрію, як цього разу вас затримали? Це були саме представники «ЛНР»?

- Я поки не хочу розповідати детально про всі обставини полону, бо там лишається ще двоє людей, які перебували зі мною, це може їм нашкодити. Люди, які нас утримували - дуже емоційні, вони все сприймають гостро, на межі. Кожне моє необережне слово може нашкодити іншим полоненим.

 

Можу розповісти наступне. Ми їхали на машині вчотирьох -я, священик Валентин Сєровецький, водій Сергій Захаров та волонтер гуманітарної місії з Криму Гайдей Різаєва.

 

Ми вже були на території «ЛНР», проїхали місто Красний Луч - там були «рєбята» так званого отамана Миколи Козіцина. Цей Козіцин зараз усе більше йде у «вільне плавання», і самі очільники «ЛНР» часом не знають, що з ними робити. Він - це свого роду Саша Бєлий - отаман, що в умовах революції став «народним месником». Формально вони в «ЛНР», але діють за своїми правилами. Нас затримали, забрали документи.

 

- Ви поїхали на Донбас як журналіст, від ZIK?

- Ні, у мене була домовленість з одним київським телеканалом. Хоча для ZIK також би зробив відео.

 

- Де ви перебували в полоні? Весь час у Луганській ОДА? Як з вами поводилися?

- Я перебував у багатьох місцях: спочатку у Перевальську, потім ще десь, врешті - в Луганську. Ставилися по-різному. Спочатку жорстко, потім краще. Було й таке, що не годували 5 днів - але це нормально, адже воду давали. Треба розуміти, що на будь-якій війні тебе затримують, потім б'ють, а тільки потім починаються розмови.

 

Минулого разу я вам казав, що нормальні люди там теж є, хай це когось і дивує. І взагалі - там дуже різні люди. Були й гуманні - такі, що наказували припинити жорсткі допити , розганяли особливо завзятих «допитувачів».

 

А взагалі, говорячи про два мої затримання, можу сказати, Слов'янськ - це дитячий садок, у порівнянні з тим, що було в Луганську.

 

- Чому вас так довго не випускали?

- Спочатку мене приймали за військового, за розвідника чи взагалі за диверсанта, тому не збиралися обмінювати, погрожували розстрілом. Але я довів, що є журналістом - вони по інтернету подивилися, перевірили. Ще на початку я казав їм: «Якщо спливе, що ви вбили журналіста і священика, це буде мінусом для вашої ідеології».

 

Потім мені сказали, що мене, можливо, обміняють на російського журналіста Андрія Стеніна, який зник безвісти. Коли знайшли тіло Стеніна, заявили, що й обмін затримується, і я чекав нових варіантів. Священика, якого затримали разом зі мною, випустили раніше - здається, йому допомогли знайомі, можливо, за викуп. Звільненням Захарова і Різаєвої ніхто не займався, їх не було ні в яких списках - ані в українських, ані «ЛНР-івських». Я попросив внести їх у списки. Дуже сподіваюся, що в наступній партії їх теж обміняють.

 

Моїм офіційним звільненням займався Володимир Рубан. Під час перемир'я почалися обміни «всіх на всіх». Мене обміняли разом з українськими військовими, скоріш за все, на бойовиків «ЛНР». Після звільнення нас на декілька днів повезли в Дніпропетровськ, тепер я в Києві. За пару днів збираюся нарешті їхати додому, у Львів. Але до того, як мене звільнили, мене розконвоювали, і я встиг побачити оточений Луганськ.

 

- Що це означає - розконвоювали?

- Утримувачі мені повідомили, що я внесений у список обміну і за мене просив навіть другий Президент України Леонід Кучма. Сказали чекати, що обмін вже буде скоро. Я не дуже повірив, бо вже стільки разів усе зривалося. Навіть втечу почав планувати. Може, вони щось таке відчули, чи хтось зрозумів мої настрої. Мені хотілося їх повбивати, бувало, в підвалі тільки про це й думав. Навіть уявляв, як буду шукати в оптичний приціл людей у кубанках... Аж раптом мені запропонували це розконвоювання. Хтось із їхніх сказав: «Давай я спробую тебе розконвоювати, і до того часу, як почнеться обмін, покажу інший Луганськ, щоб ти не думав що ми тут звірі».

 

По суті я був ніби як під «домашнім арештом». Перед тим мені нагадали, щоб я не робив дурниць і «не ставав на лижі», бо обмін буде, вогонь припинений, і тікати вже нема сенсу. Мене вже під суто символічним наглядом вивели в місто, але при цьому контролювали, возили ночувати по різним приміщенням. Я міг втекти, але інтуїтивно відчув, що обмін таки буде, і краще його дочекатися, а не знову потрапити до котроїсь групи бойовиків чи на міну. Одного разу я ночував у покинутому через війну нічному клубі. Це був такий сюрреалізм, як у кіно: дзеркала, шкіряні дивани, пілони, де раніше танцювали стриптизерки, повна тиша і лише луна від моїх кроків, а за вікном - стрілянина.

 

Мені здається, «ЛНР-івці» відчували певну провину, що ні за що мене протримали більше 50 днів. Моєму розконвоюванню могли посприяти і місцеві журналісти, котрі, ще коли я був «зеком», намагались якось допомогти. Вони просили за мене комендатуру «ЛНР» - це була така собі журналістська солідарність. Нормальні люди там також є.

 

Я вдячний усім, хто мені допоміг, і Кучмі теж. Усе це разом спрацювало. Але така «послабуха» і воля була лише наприкінці. На початку все було не так мажорно... За тиждень перебування в місті я, як то кажуть, «відтаяв». Принаймні бажання вбивати пройшло. Хоч це добре.

 

- Ви побачили окупований Луганськ, місцевих жителів... Які враження від усього цього?

- Я ходив по вулицях, оминаючи патрулі, слухав розмови місцевих людей. Я вперше побачив, як виглядає оточене місто. Вікна, де ще збереглося скло, заклеєні хрест на хрест паперовими смужками. Як у фільмах про 1941 рік. Магазини не працюють. Вітрини розбиті. Під ногами розбите скло, осколки мін, на тротуарі - воронки від снарядів. Усі ці порожні вулиці, немає світла і води, зв'язку, лише зграї переляканих, контужених від вибухів бездомних собак та інколи на джипах патрулі ополченців... І жодної людини... Гейстебург, місто-примара...

 

Як місцеві виживали? У них усе зводилося до пошуку - де дістати хліба, води, цукру. Грошей у більшості людей уже не було, відбувався натуральний обмін. Луганчани збиралися в трьох місцях - видача води, видача гуманітарної допомоги і місця, де інколи з'являвся мобільний зв'язок, туди одразу приходило багато людей. Інколи до двох сотень.

 

Я хотів зрозуміти настрої людей - слухав розмови, ніби місцевий, не казав, що я журналіст. Головне в настроях - страх, потім образа на теперішню українську владу. Я б не сказав, що там тримають зло на Україну - вони до неї мають десь такі ж почуття, як ми, прожили тут більшу частину життя. А от до тих, хто зараз у Києві при владі, там ставлення дуже негативне...

 

- А за межами міста ви щось встигли побачити?

- Так. Неймовірно сильно мене вразили місця недавніх боїв. Мені вдалося потрапити в селище Хрящувате, де ще кілька днів тому стояла українська армія. Потім наших звідти вибили «ЛНР». Що я там побачив? Це якийсь апокаліпсис... Майже повністю зруйновані будинки, ті, що вціліли, - без скла і дахів. Деякі руїни ще димлять. Обпалені фруктові дерева, між ними на стежках вигорілі трупи вбитих свиней, коней, корів. Усюди воронки, подекуди з трави стирчать нерозірвані міни, болванки «Градів». На кущах «розтяжки». Людей майже нема. Ті, що залишилися, снують між згарищами, як привиди, ущент перелякані. І такі ж самі перелякані великі бездомні пси, що ластяться до кожної зустрічної людини. Певно, контузії від вибухів збили із собак усю агресію і перетворили їх на кошенят.

 

У деяких подвір'ях - хрести. То могили загиблих місцевих. Декого ховали прямо в його подвір'ї, бо не було змоги везти на цвинтар, коли йшли бої. Під ногами килим з гільз, осколків, кулеметних стрічок, патронів. Куди не глянеш, валяються прострелені каски, солдатські казенки, фляги, труби гранатометів, магазини АК, закривавлений камуфляж, бинти, медикаменти. Дуже багато підбитої бронетехніки. Нашої... Поруч особисті речі екіпажу, розкидані вибухом: обпалені розгрузки, пробиті «броніки», берці, танкові шоломи, іконки, хрестики, листи, фотографії жінок, дітей... І роздуті від спеки, погризені собаками, обгорілі тіла наших солдатів...Більше всього я боявся побачити там своїх знайомих зі Львова... Це так жахливо, що й не описати.

 

- Ви вважаєте, що варто складати зброю?

- Є точка зору, що зараз нам треба тимчасово зупинитися, принаймні, припинити занадто силовий (артобстріли, авіаудари) військовий шлях вирішення питання. Нехай вони там, на Донбасі, самі розбираються, який уряд і влада їм потрібні. Хтозна, можливо у цьому є сенс...Адже таким веденням війни, як зараз, ми точно нічого доброго не доб'ємось, тільки гинутимуть люди, а це так страшно.

 

Найприкріше, що все це можна було оминути. Донбас міг би лишитися в складі України. Ці утримувачі теж мені казали, що самі такого не хотіли, багато хто з них не планував брати в руки зброю. Це штучно створена ситуація якимись силами в Україні і, звичайно, поза межами України. Тепер, коли вже пролилося стільки крові, ми все далі відходимо від крапки неповернення - може, поки ми не дуже далеко, але...

 

Мені здається, Києву варто не забувати, що там живуть такі самі громадяни України. Вони мають паспорти з тризубцями,у більшості з них є родичі в інших областях України. Я думаю, слід надсилати туди гуманітарну допомогу - це стало б позитивним кроком української пропаганди, і це не дуже дорого, хоча технічно - непросто. Також слід провести ревізію серед добровольчих батальйонів, бо деякі підрозділи «добровольців» там роблять, що хочуть, поводяться так, ніби вони знаходяться вже не в Україні, а на окупованій ворожій території, з якої рано чи пізно треба буде піти, і піти не з порожніми руками... Бійці регулярної армії ЗСУ поводяться значно краще, і місцеві це відчувають. Я чув, бувало, таке, що місцеві просили солдат-срочників захистити їх від добровольців, котрі стояли поруч.

 

- Мабуть, значно складніше було психологічно захищатися цього разу? Такий тривалий полон уже не назвеш «епізодом у житті журналіста, який чомусь вчить»?

- Чому? Я й досі так вважаю. Будь-яка значуща подія чогось учить. Позбавлення волі - це все-таки неординарна подія. В полоні ти вчишся спілкуватися з різними людьми, встановлювати з ними контакти, виживати. З будь-чого можна винести користь. Перший раз люди були спокійніші. Тепер - жорсткіші, бо йшла запекла війна. Треба було включати інші засоби психологічного захисту. Наприклад, є така східна (здається, тібетська) методика - дивитися на людину, уявляти її череп та мозок і подумки ніби звертатись, мовляв, досить, зупиняй агресію. Інколи в мене це спрацьовувало.

 

Після другого полону я ще більше переконаний, що варто думати про свій випадок як тимчасову ситуацію. Також ні в якому разі не треба жаліти себе - а в перші дні цей стан настає в кожного, навіть у чоловіків. Із цим треба боротися, бо це може тільки нашкодити - вбивається будь-яка внутрішня сила спротиву. Вдарили тебе - це нічого, не варто на цьому зациклюватися. Я також заспокоював себе тим, що якщо зараз я терплю складнощі, то це за певні мої погані вчинки в минулому. Казав собі: «Добре, що терплю таке, а не гірше».

 

Ну, можливо, це когось здивує, але після всіх цих «пригод», я став спокійнішим, більш стриманим. Бо коли стоїш на межі життя і смерті, то приходить розуміння, що не варто втрачати нерви та власну душевну енергію на всілякі дрібні конфлікти, побутові чи особисті негаразди. Є речі більш важливі, варто концентруватись тільки на них. Ну, і ще, оскільки там годували не дуже добре, я навчився обходитися мінімальною кількістю їжі. Організм до цього пристосувався, я зміг зберігати працездатність і стимул до виживання. Я навчився психологічно долати страх перед голодом.

 

- Після другого полону, можете дати ще якісь поради журналістам, які збираються працювати в зоні АТО чи на територіях, підконтрольних терористам?

- Окрім всього, що я казав того разу, є ще два моменти. Перед тим, як наважитися їхати, треба подумати й оцінити політику своєї редакції. Буває, редактор, власник чи ще якась відома людина з каналу або видання гостро висловлюється на адресу Донбасу. Журналіст може бути спокійним, адекватним - а вся жорстокість утримувачів дістанеться йому через заяви керівництва цього ЗМІ. Вони там такі речі відстежують.

 

Якщо журналіст потрапив у полон, потрібно, по можливості, уникати диспутів. Ви туди не для цього приїхали. Інколи вони самі хочуть цих політичних розмов, але не завжди треба занадто наполягати на своїй думці. Краще казати: я приїхав розібратися, що тут діється, адже це так і є, журналісти для цього туди їдуть. Слід розуміти, що перед вами стоять люди, яких справді довгий час ображали деякі наші політики. Якийсь придурок у владі, ВР, чи якійсь із наших партій, щось ляпне - а віддуваються за його слова всі ті українці, які волею випадку потрапили в руки «ЛНР-ДНР».

 

- Що думаєте робити далі? Можна уявити, як важко було двічі таке пережити. Повернетеся у «мирну» журналістику?

- У мене було багато часу подумати! Я хочу зробити документальний фільм про цей наш «Юго-Восток». Ще до затримання, і навіть під час, я встиг дещо зняти на відео. Мені вдалося сховати і зберегти флешку із цими матеріалами. У мене після того, що я там надивися, є декілька ідей, як можна розповісти про ситуацію на Донбасі. Там усе ще не закінчилося, і, можливо, я знову поїду туди в робочі поїздки. Зараз шукаю гроші на цей проект, хочу придбати камеру. У мене була розмова з одним телеканалом, але я не дуже такому підходу довіряю. Я вже мав сумний досвід, коли мою ідею просто вкрали, тому над фільмом хочу працювати сам.

 

- Сподіваюся, вам більше не доведеться пережити подібне. Бережіть себе!

- Я теж сподіваюся. Закінчу історією, яка сталася зі мною - вона така дивна, що в неї навіть не всі вірять. Коли я виходив зі Слов'янська, знайшов в одній з камер жовто-синій шарф, знаєте, такий з бахромою на кінцях і написом «Україна»? Я ще тоді подумав, що він, можливо, належав київському театральному режисеру Павлу Юрову, який теж був ув'язнений у тому підвалі. Я підібрав його і забрав із собою, не хотів, щоб його використали як ганчірку для миття підлоги. Привіз до Львова.

 

А цього разу під час обміну, коли чиновник з «ЛНР-івської» комендатури оформлював мені пропуск на вихід з Луганська, то раптом каже: «Ты едешь, домой, на Украину, это тебе там пригодится», і щось дістає з шухляди в столі. Я дивлюся, а це... майже такий самий шалик! Уявляєте? Ну, символізм! Я не знаю, де він його взяв, але мені було приємно побачити тут, у Луганську, де навколо озброєні люди з георгіївськими стрічками, частину України. Я був у шоці, звичайно, від такого збігу. Точно знаю, що третім шаликом я б не хотів поповнити свою колекцію :).

 


Фото надані Юрієм Лелявським

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Читайте також:
    Посилання за темою:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    15:00 22.07.2016
    Елена Синицына для «Телекритики»