Війна та журналістська відповідальність
«Телекритика»
02.04.2014 14:30
Як змінює війна роль журналістів і ЗМІ, чи варто обмежувати критику влади, чи залишаються непорушними стандарти журналістики, чи доречні емоції в новинах? Медіаексперти Ігор Куляс та Отар Довженко – про трансформацію медіапростору під час війни. Далі буде

Революція гідності, а потім - анексія Росією Криму змінили не лише наше життя, а й наші медіа, інформаційний простір. У цих змінах є позитивні й негативні моменти, а також багато абсолютно нових викликів. І перший з них - це необхідність вчитися працювати в умовах війни та окупації частини рідної землі, які супроводжуються потужною інформаційною атакою Росії проти України. Українські журналісти не мали такого досвіду - відтак, навіть питання «як називати тих, кто окупував Крим?» є дискусійним. «Окупанти», «агресори» - це оціночні судження, епітети, або ж визначення реального статусу «зелених чоловічків»? А що вже казати про більш складні питання, з якими ми вирішили звернутися до експертів.

 

- На вашу думку, яким чином змінює - чи повинна змінювати - ситуація війни, у тому числі інформаційної, роль журналістів і ЗМІ?

- Чи повинна, чи може в цей час дозуватися критика влади? Як це може виглядати на практиці?

- Чи можуть і чи повинні залишатися для нас непорушними стандарти професії? Чи все ж вони відходять на другий план, поступаючись місцем пропаганді, і якщо так, то якою мірою?

- Ваше ставлення до емоційності, до тону багатьох журналістських та експертних оцінок зараз у наших ЗМІ?

- Чи змінилося щось у вашій роботі зараз? Що саме?

 

Сьогодні на ці запитання відповідають знані медіаексперти Ігор Куляс та Отар Довженко. Пан Куляс наполягає на непорушності дотримання журналістських стандартів у будь-яких умовах, адже ситуація війни різко підвищує відповідальність журналістів. Пан Довженко уточнює, що є деякі нюанси щодо стандартів і пропаганди.

 

 

 

Ігор Куляс, медіаексперт, медіатренер:

«У стані неоголошеної війни журналісти повинні бути дуже обережними

з оприлюдненням інформації, яка може бути використана ворогом»

 

- На вашу думку, яким чином змінює - чи повинна змінювати - ситуація війни, у тому числі інформаційної, роль журналістів і ЗМІ?

- На мій погляд, ситуація війни різко підвищує відповідальність журналістів за якість своєї роботи. Навіть елементарна фактична помилка, ціна якої в мирних обставинах могла б бути невисокою, в нинішній ситуації може зіграти надзвичайно негативну роль для всієї країни. Тим більше, що журналістські помилки - це ще й сировина для інформаційних кілерів ворожої держави. Не менш поживна, ніж помилки політиків чи генералів. Відтак, для журналістів, які в той чи інший спосіб висвітлюють події, пов'язані з протистоянням, конче необхідно мобілізуватися і не припускатися в своїй роботі звичайного «браку мирних часів». Бути дуже доскіпливо точними і скрупульозними в роботі з фактами і думками. Бути підкреслено професійними.

 

- Чи повинна, чи може в цей час дозуватися критика влади? Як це може виглядати на практиці?

- З моєї точки зору, це хибна і надзвичайно шкідлива теорія - «давайте обмежимо критику влади через важкі часи». Журналістика, - крім того, що є інформатором суспільства про дії влади, водночас є й містком зворотнього зв'язку для самої влади. Будь-яка влада не любить критики своїх дій. Нинішня українська влада не любить її особливо. Вже хоча б тому, що більшість нинішніх посадовців є вихідцями і вихованцями багаторічної системи «кулуарної псевдодемократії». Певний плюралізм думок в Україні забезпечувався не так слабкими демократичними інституціями, як потужними прихованими війнами між різними олігархічними кланами. Відтак будь-яка українська влада завжди прагнула до «повної зачистки» інформпростору на свою користь, але жодній з них зрештою не вдавалося повністю перекрити джерела незручної для себе інформації та критики.

 

Зрозуміло, нинішня влада підтримує тезу про «обмеження критики через важкі часи». Але давайте не будемо забувати про те, що ця ж влада сьогодні ухвалює чимало хибних рішень, ціна кожного з яких у стані неоголошеної війни може бути фатальною. Без зворотнього зв'язку кількість таких хибних рішень невмолимо зростатиме. Якщо мас-медіа залишають владу без критики, владу чекає доля людини, хворої на синдром Бельмонда, - це коли людина не відчуває болю, - будь-яка травма може стати смертельною. До речі, саме такою, хворою на цей синдром, є нинішня влада Росії, яка повністю зачистила інформпростір не лише від критики на свою адресу, а навіть від згадування незручних для себе фактів. І, схоже, рух до державної катастрофи РФ йде з прискоренням.

 

Отже, з моєї точки зору, незалежно ні від чого, журналістика повинна ставитися до влади стримано-критично, тестуючи рішення влади на міцність. Надзвичайної ваги набувають у ці часи саме експертні оцінки дій влади. Хоча і природні опоненти влади (формальна чи неформальна опозиція) можуть цілком конструктивно критикувати владу, підштовхуючи її до більш якісних рішень. Інша справа, що журналістам (які вільні у виборі коментарів, що їх вони добирають до оприлюднення) треба з усього «критичного» потоку думок приділяти увагу справді конструктивній критиці, а не емоційним і популістським оцінкам, покликаним забезпечити конкретним політикам чи політичним силам додаткові бонуси в електоральній битві. Тим більше, що час нині не лише військовий, але й передвиборний. Тому тут журналісти повинні відійти від старої традиції цитувати самопіарівські промови політиків, натомість подавати реальну і предметну критику ними урядових рішень і їхні альтернативні пропозиції. І ще раз, і ще раз - усе це тестувати і тестувати фахово-експертними оцінками!

 

Стосовно ж фактів, я цілком упевнений у тому, що в нинішньому стані неоголошеної війни журналісти повинні бути дуже обережними з оприлюдненням інформації, яка може бути використана ворогом для коригування власних планів. Це те, що може становити собою військову або ж державну таємницю, яка стосується обороноздатності країни. Сюди ж потрапляє і велика частина інформації, яка є таємницею слідства у кримінальних справах, пов'язаних зі знешкодженням ворожої розвідки або ж «політичних туристів», які їдуть в Україну, щоб чинити потрібні ворогові внутрішні заворушення.

 

Тут, звісно, начебто журналістам можна покладатися на тих, хто за фахом і посадою повинен усі ці таємниці берегти від передчасного оприлюднення (тобто посадовців СБУ, МВС, ГПУ, Міноборони, РНБО, МЗС та інших державних структур). Але, на жаль, події останніх тижнів вже неодноразово свідчили про те, що і в цих структурах є або люди кричущо некомпетентні, або навіть приховані представники російської «п'ятої колони». Відтак, вони можуть свідомо чи несвідомо грати на руку російському агрессорові, «зливаючи» журналістам певну інформацію. І тут уже журналісти мають вмикати певну «внутрішню військову цензуру». Найпростіший приклад - це будь-яка інформація щодо прихованого переміщення українських військових підрозділів. Або інформація про способи знешкодження ворожого агента. На жаль, тут нема чітких орієнтирів для журналістів, - яка саме інформація подібного штибу може завдати шкоди обороноздатності країни. Певно, журналістам тут слід серйозно вмикати мізки і - це було б найкращим рішенням! - обговорювати «вибухонебезпечність» тієї чи іншої інформації з якісними експертами, перш ніж подавати її в ефір.

 

- Чи можуть і чи повинні залишатися для нас непорушними стандарти професії? Чи все ж вони відходять на другий план, поступаючись місцем пропаганді, і якщо так, то якою мірою?

- Стандарти інформаційної журналістики - це закон професії. Без їх дотримання журналіст перестає бути журналістом. Незалежно від того, що висвітлює журналіст - війну чи мир. Для мене особисто взагалі дивною є сама постановка питання про те, що «а давайте ми не будемо дотримувати балансу думок, бо тоді звучать і ворожі думки», «дотримання стандартів у такий важкий для країни час грає проти країни». Виглядає так: а давайте у відповідь на сюрреалістичну реальність, яку малюють російські засоби масової пропаганди (язик не повертається називати їх мас-медіа!), ми будемо малювати свою сюрреалістичну реальність.

 

Прихильники думки про «тимчасову» заміну української журналістики пропагандою (а саме це стоїть за пропозицією нехтувати стандартами професії «з огляду на військовий стан») забувають про те, що журналістика є дзеркалом реальності, а пропаганда цю реальність спотворює. І взагалі пропаганда саме і базується на свідомому порушенні стандартів журналістики. Вона маскується під журналістику. І в усі часи свідомі пропагандисти воліли, щоб їх називали «журналістами». Бо хто з критично мислячих людей повірить тому, на чому стоятиме позначення «на правах пропаганди»? А журналістиці повірять.

 

- Ваше ставлення до емоційності, до тону багатьох журналістських та експертних оцінок зараз у наших ЗМІ?

- У професії журналіста давно вже діє «золоте правило», яке добре знають ті, хто постійно працюють в «гарячих точках»: не робити власні емоції частиною матеріалу! Будь-яка емоція веде до часткового або повного порушення реальної картини події. Зрозуміло, що журналісти - живі люди і завжди мають власне емоційне ставлення до тих подій, очевидцями яких стають, і про які повинні давати звіт своїй аудиторії. Але професіоналізм журналіста, крім звичних фахових навичок, полягає саме в умінні вгамувати власні емоції і розповідати про будь-яку подію максимально безсторонньо. Лише тоді є шанс розповісти про цю подію точно, повно, збалансовано.

 

Тому, незалежно від обставин, журналісти повинні прагнути до того, щоб їхні особисті емоції не впливали на відбір фактів і думок у матеріалі. І тут, знову таки, надійним професійним орієнтиром є стандарти журналістики, а не якась там «політична доцільність». Інша справа, що прості людські емоції в репортажі (особливо прямому) з поля бою приховати від глядача, мабуть, неможливо. Але ці емоції не повинні поховати під собою справжні факти перебігу бою і справжні думки його учасників. Журналіст же може бути скільки завгодно наляканим, схвильованим, зворушеним, розгніваним, яким завгодно, - хай глядач це читає в очах або в тембрі голосу, але це не повинно зашкодити глядачу отримати справжню інформацію з місця події.

 

Емоція підказує людині, що є «добре», а що є «погано». Кожний з нас завжди роздає такі оцінки кожному явищу світу. Але будь-яка оцінка є суб'єктивною, тобто невід'ємною від самого суб'єкту оцінки. Суб'єктів же в світі багато, їхні оцінки є надзвичайно різними з будь-якого приводу. Суспільна місія журналіста аж ніяк не є тим, чого вчила колись марксистсько-ленінська або ж геббельсівська теорія преси. Не справа журналіста роздавати оцінки. Не справа журналіста «формувати суспільну думку». Це - справа політиків і пропагандистів.

 

 

 

Отар Довженко, медіаексперт, викладач УКУ:

«Ситуація інформаційної війни змушує значно ретельніше

ставитися до добору тих, кому медіа дають слово»

 

- Процитую інтерв'ю Пітера Померанцева: оскільки російська пропаганда заснована на тому, що правди не існує, найкраща зброя проти неї - це чесна і правдива журналістика. Я категорично проти того, щоб дезінформувати аудиторію або замовчувати якісь факти з міркувань «війни». Разом із тим, ситуація інформаційної війни змушує значно ретельніше ставитися до добору тих, кому медіа дають слово в ефірі чи на шпальтах. Якщо певний політик чи політична сила займаються відвертою чи завуальованою пропагандою на користь ворога в українських ЗМІ, їх можна і треба ігнорувати. При цьому я усвідомлюю, що «пропаганда» в цьому випадку є поняттям відносним. Але, наприклад, коли Добкін говорить, що потрібно будувати дружні відносини з Росією і виконувати всі її вимоги, я не можу назвати це ніяк інакше.

 

Баланс - це важливо, але однією зі сторін, позиція яких балансується, не може бути злочинець, який наполягає на тому, що вбивство або зґвалтування - це не злочин. І так само не може нею бути той, хто заперечує українську державність або незалежність, закликає до розколу чи схвалює окупацію. Якщо таку позицію висловлює якась справді важлива особа, про це можна повідомити - але не віддавати їй прямий ефір або шпальту в газеті для антиконституційної пропаганди. Тому я вважаю прямі ефіри з Аксьоновим і Лукашенком у Шустера неприйнятними. Й тому я, хоч і крізь зчеплені зуби, підтримую вимкнення російських телеканалів в Україні.

 

Владу критикувати можна і треба, але обережно, конструктивно і обґрунтовано, не забуваючи про те, що за компроматом можуть стояти недоброзичливці. Хоча, навіть якщо це так, достовірні важливі факти повинні бути опубліковані. Але обов'язково - з можливістю виправдатись. Наприклад, такої можливості не було дано Міністерству оборони, коли його завзято критикували за відсутність чітких наказів для українських військових у Криму. Згодом стало зрозумілим, що накази були віддані, просто військових, дві третини яких планували зраду, вони не влаштовували. Цього не розуміли ні журналісти, ні активісти, ні самі рядові військові, які не знали, що їхні командири саботують розпорядження з Києва за намовою росіян.

 

Щодо пропаганди: треба чітко розрізняти інформаційну війну на своїй території та за її межами. Коли журналіст вирішує стати пропагандистом, щоб допомагати державі переконувати світ у нашій правоті - окей, це його вибір. Він може допомагати писати прес-релізи та заяви, піти працювати на іномовлення, яке в усіх країнах світу саме для цього й існує. Займатись пропагандою на своїй території, порушуючи стандарти журналістики та спотворюючи дійсність для власних співгромадян - це неправильно й негідно. Українці мають право знати правду. В цьому сенсі мені, хоч як це незвично, доводиться погоджуватись із Анатолієм Шарієм, який сам чимало доклався до пропагандистсько-дискредитаційних кампаній минулої влади, але зараз наголошує на неправдивому згущенні фарб у матеріалах українських ЗМІ про Крим.

 

Я розумію журналістів того ж «1+1», які ідентифікувалися з Майданом і тепер не можуть повернутися з війни, сприймаючи протистояння з Росією як продовження тієї самої боротьби. Але насправді все не так просто. Тому я би радив потроху примушувати себе до відстороненості. Це не значить, що не треба вболівати за Україну та втрачений Крим, просто треба знову почати відокремлювати факти від коментарів. Зрештою, з огляду на високий градус емоційної напруги і на те, що ефір центральних телеканалів пора потроху звільняти від російського продукту (який, до речі, також є російським товаром, себто наші канали, купуючи всі ці серіали і шоу, фінансують кремлівських мілітаристів), пропоную повернутись до телепубліцистичних жанрів. Нехай топові журналісти, які висловлюють свої переживання та припущення в новинних сюжетах, роблять це в телеколонках.

 

Хоча давати поради, звичайно, легко. Мені самому важко повернутись до журналістики. Я переконався, що бути одночасно громадянським активістом і журналістом неможливо, тому з кінця листопада до кінця березня якщо щось писав, то переважно суб'єктивні колонки. Піти з Майдану важче, ніж навіть перемогти Януковича :)

 

Фото - youtube.com, Відеотеки, Facebook

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Читайте також:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    12:15 25.07.2016
    Ирина Навольнева для «Телекритики»
    15:00 22.07.2016
    Елена Синицына для «Телекритики»