Чи варто бути принциповими?

для «Телекритики» 13-07-2007

Як на мене, телевізійники 5 каналу вчинили правильно, порушивши 12 липня неформальний журналістський мораторій на спілкування з Олегом Калашниковим.

Річницю нападу народного депутата Олега Калашникова на знімальну групу каналу СТБ 5 канал відзначив телемарафоном, присвяченим порушенню прав журналістів у цілому і «справі Калашникова» зокрема (розшифрування читайте тут). Така увага до події річної давнини не випадкова. Адже, видається, цю справу – як і багато інших випадків нападу на журналістів, перешкоджання журналістській діяльності і т.п. – влада і правоохоронні органи, імітуючи бурхливу діяльність з «розслідування», насправді намагаються затягти і «зам’яти». За цей рік «ТК» присвятила інциденту з Калашниковим чимало публікацій, але знову вимушена повертатись до цієї теми: винуватця не лише не покарано – він дозволяє собі блазнювати в ефірі центральних каналів, стверджуючи, що нікого не бив, і знущаючись із постраждалих журналістів. Сьогодні своїми думками щодо ефіру 12 липня на 5 каналі ділиться Сергій Грабовський.

Під час Другої світової війни, 1943 року, американський генерал Паттон, який протягом нетривалого перебування на фронті устиг здобути заслужену бойову славу, ускочив у велику халепу. Що ж сталося? Під час відвідин шпиталю Паттон звернув увагу на молодого вояка, у якого не було жодних слідів поранень. На запитання, що з ним, вояк відповів: йому страшно бути під кулями. Паттон, котрий щойно приїхав з передової, скипів, назвав вояка дезертиром, котрий зрадив своїх бойових товаришів, і зацідив йому потиличник.

Ця історія стала надбанням преси. З‘ясувалося, що у цього вояка – тяжка нервова хвороба, що його треба довго і серйозно лікувати. У ЗМІ піднялася страшна буча, яка мало не призвела до відставки Паттона – одного із кращих генералів альянтів, що мав зіграти важливу роль під час висадки союзників у Нормандії. Сам генерал тяжко переживав цю ситуацію, але врешті-решт узяв своє самолюбство за комір – і вибачився перед рядовим.

Чому я згадав цю давню історію? Та тому, що 12 липня в прямому ефірі 5 каналу колишній офіцер, народний депутат V скликання Олег Калашников не тільки не вибачився перед тележурналісткою Маргаритою Ситник, побиттям котрої та її колеги-оператора він, за свідченнями очевидців, керував рівно рік тому, а ще й назвав її «представницею іншої професії». І довго-довго ще розводився про свій патріотизм і про провокацію проти Партії регіонів, яка здійснюється через цькування особисто його, Олега Калашникова.

Того самого Калашникова, якого, за свідченням генерал-лейтенанта Олександра Скипальського, з ганьбою вигнали у середині 1990-х з Головного управління розвідки Міністерства оборони України. За що? За «дрібнички»: службову невідповідність, фальсифікацію документів, перевищення службових повноважень і таке інше. За словами Скипальського, формула «службової невідповідності» торкнулася Калашникова саме тією її частиною, де йдеться не про непрофесіоналізм, а про моральні якості. Котрі цього разу виявилися яскраво аморальними.

Калашников звільнення свого не визнав, і впродовж трьох років штурмував суди всіх інстанцій. Однак його апеляції були відхилені, претензії визнані неправомірними. Та Калашников не пропав. Він випірнув в оточенні Віктора Федоровича Януковича, активно працював на нього у 2004 році, а потім зумів потрапити до виборчого списку Партії регіонів – 161-м номером. Не надто високо, але ж керівництво ПР, очевидно, вирішило, що і такий орел їм для чогось знадобиться.

І знадобився – так, що і рік тому чули, і тепер (спасибі 5 каналу!) чуємо, як цей парламентський взірець своєрідної моральності розписується у любові до свободи слова, а водночас директивним тоном розповідає, що можна журналістам, а чого – не можна.

Тепер я розумію, чому Партія регіонів так не хоче вступу України до НАТО (про комуністів та соціалістів і говорити нічого). Справа в тому, що в Альянсі стабільно діють ті стандарти журналістики, політики і, зрештою, офіцерської поведінки, які продемонстрував давній випадок з генералом Паттоном. Ну, не може владна особа, а тим більше командир-військовик (рік тому перед телекамерою, до речі, Калашников говорив щось про «слово офіцера») певним чином себе поводити. Не може! А якщо раптом зірветься – то є достатньо засобів приструнчити цю особу, незалежно від її заслуг та рівня патріотизму. Без формального суду – за допомогою важелів, які мають ЗМІ та громадянське суспільство.

А от у нас – свої традиції. У фронтових щоденниках маршала Єрьоменка (тоді – генерал-лейтенанта) кілька разів говориться про несусвітне хамство та звичку до рукоприкладства Георгія Жукова – того самого, медалі імені котрого носять наші ветерани. І котрому споруджують пам‘ятники у деяких українських містах. Але особисто бив Жуков тільки генералів. Усіляких полковників, майорів, капітанів він наказував розстрілювати. Без суду та слідства. А рядових піхотинців посилав в атаку через ворожі мінні поля – щоб по їхніх слідах пустити вперед танки. Нарешті, саме Жуков наказав розстрілювати членів сімей тих, хто потрапив у ворожий полон...

Утім, маршал Єрьоменко і сам охоче лупцював підлеглих дубцем, і до розстрілів вдавався. Але масштаби цього у нього були в кілька десятків разів меншими, аніж у Жукова. І тому вважався Єрьоменко гуманістом. Звісно, за совєтськими мірками. В нормальній армії він би не протримався і дня.

Отож колишньому офіцеру Олегу Калашникову є з кого брати приклад, чию традицію наслідувати. Для Калашникова і для керівництва Партії регіонів, які взяли до свого списку цього персонажа, вступ України до НАТО – це катастрофа; це втрата людських ресурсів і влади; це зовсім інші стандарти, до яких ця публіка не буде готова ніколи.

Тому, як на мене, телевізійники 5 каналу вчинили вірно, порушивши 12 липня неформальний журналістський мораторій на спілкування з Олегом Калашниковим, оскільки і нагадали громадянам про цього персонажа, і засвідчили зайвий раз «моральність» цього екс-офіцера, і змусили Ганну Герман, котра сиділа на той момент у студії, сказати щось правдиве, а тому дуже неприємне для свого колеги за виборчим списком Партії регіонів. 5 канал зробив виняток, який тільки підтвердив правило. Точніше, це правило підтвердив сам Калашников, з мінімальною допомогою ведучого.

От тільки дозволю собі при всьому тому не дуже повірити у щирість слів пані Герман, котра зайняла місце у студії якраз після того, як його звільнив автор цих рядків, який теж брав участь у телемарафоні щодо стану свободи слова в Україні. Це моя суб‘єктивна оцінка, але мотивацію вона під собою має об‘єктивну: у Європі, про яку стільки говориться, в тому числі і Ганною Герман, яка має досвід життя там, перебування порядної людини в одному депутатському списку і в одній партії з Олегом Калашниковим неможливе за визначенням. Якщо, звісно, не йдеться про якусь неонацистську чи ліворадикальну групку, у якій мораль замінено на партквиток і фюрер-принцип (мабуть, не треба пояснювати, що це таке?).

І не варто було пані Герман ставити на одну дошку скандал дворічної давнини у стосунках президента Ющенка з журналістом Лещенком та «казус Калашникова»: у першому випадку йдеться про культуру демократичного світу, однакову у генерала Паттона і у президента Ющенка, у другому – про «культуру» маршала Жукова та всіх дрібних фельдфебелів тоталітарного світу. Ту «культуру», з якою нам немає чого робити у нормальному світі.

Та, власне, під кінець ефіру Ганна Герман, здається, і сама отримала наочний урок останнього різновиду «культури» від колеги-депутата...

А на закінчення – свіжі дані всеукраїнського соціологічного опитування від «Демократичних ініціатив» та Ukrainian Sociology Service, які я навів в ефірі 5 каналу і які, на мою думку, важливіші за партійні рейтинги. Так от: цілком чи переважно довіряє Верховній Раді України (це у червні, коли з неї вже пішла опозиція, і залишилися тільки колеги Олега Калашникова по владних силах) 26,7% опитаних, переважно чи повністю не довіряє – 62,8%. У ЗМІ України ситуація інша – довіряє їм тією чи іншою мірою 45,8%, не довіряє – 40,2%. Там – величезний мінус. Тут – хоч і невеликий, але плюс. Можливо, якби у «казусі Калашникова» українські ЗМІ були жорсткішими і принциповішими в обстоюванні засадничих демократичних цінностей, то і цей плюс виявився б значно більшим?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Фото ProUA.com

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.