Ефект Буковського

Сергій Тримбач для «Телекритики» 26-08-2011

Новий фільм Сергія Буковського «Україна. Точка відліку» (Film.UA) – не тільки інтелектуальна, а й чуттєво прониклива історія країни

24 серпня на каналі «Україна» відбулася давно очікувана прем'єра нового фільму відомого вітчизняного документаліста, лауреата Шевченківської премії, багатьох престижних міжнародних кінофестивалів Сергія Буковського та його співрежисера Світлани Залоги. Незважаючи на мінімалістське - прямо скажемо - промотування проекту, ця телеподія викликала великий інтерес зацікавлених глядачів і стала однією з найяскравіших у день 20-ї річниці незалежності України.

«Телекритика» публікує два відгуки на стрічку від наших постійних авторів Сергія Тримбача та Андрія Кокотюхи.

Що ми пам'ятаємо про минуле - навіть про часи, коли нам доводилося жити й діяти? Одна з найочевидніших відповідей: незрідка ми пригадуємо те, що було трансльовано екраном. КІНОекраном, перепрошую, про що вже не всі й здогадуються. Причина того дуже проста: більшість із нас не вірять ТЕЛЕекранній правді. Маніпулятивні функції (передусім на телебаченні) стали панівними. Скажімо, те, що колись називалося кінодокументалістикою, зараз - вже у своїй телеверсії - набуло гірчично-жовтого кольору, з домішками голубого (як без нього тепер?). Домінує принцип «абияк, тільки щоб мізки глядацькі не вмикалися». Демобілізація інтелекту в тих, хто ще зберіг його рештки, дебілізація мас - ось гасло дня.

Сергій Буковський, разом зі своїм співрежисером Світланою Залогою, у фільмі «Україна. Точка відліку» (Film.UA, прем'єра відбулася на каналі «Україна» 24 серпня) запропонував дуже простий і, як виявилось, ефективний хід. Героїв стрічки, кожного поодинці, посадили в кінозалі й показували зафіксовані кіноплівкою (так, ще тією, живою, вібруючою) події, які відбувалися впродовж 1985-1991 років. Події, які й призвели до проголошення Акту про Незалежність України.

Один із найвиразніших епізодів: Леонід Кравчук дивиться офіційну хроніку з життя партійного керівництва України кінця 80-х. І не може приховати емоцій, сказати б, інтимного плану. Це все свої, близькі люди: Щербицький, Ляшко, Гуренко... Цілуються в губи, нагороджують одне одного. А чого вони цілуються? - запитує з-за кадру режисер. Ну, мода така була, від Леоніда Ілліча. Він цілувався, і вже незручно було й іншим апаратчикам просто ручкатися. Дивитися смішно, але ж так справді було. Не знак доби - значок, але ж який промовистий.

Отакі деталі й такі емоції роблять цей фільм для мене не тільки інтелектуальною, а й чуттєво проникливою історією країни. Бо кіно не буває без чуттєвого компоненту - який народжується в контакті глядача й екрана. Я відчуваю атмосферу часу, вібрування нервів, емоційні синусоїди, - і починаю вірити! Цього ефекту прагне картина Буковського і Залоги, і дуже часто його досягає.

До того ж, в екранні персонажі дібрано не просто поважних, авторитетних людей, а й кінематографічно виразних, кіногенічних. На них цікаво дивитись. Оксана Забужко, до прикладу. Емоційний градус її почувань уже звично зашкалює, думка наздоганяє емоцію... До речі, саме вона проголошує важливу і особисто мені дуже близьку сентенцію: ми вийшли з надр колишньої радянської системи, одначе досі так і не розібралися, якими саме вийшли.

Якими? Ось той же Кравчук, вдивляючись в екранного Щербицького (той курить безперестанку, і ми такого українського персека ще не бачили - у побуті, без звичних офіціозних мізансцен), несподівано згадує, як той казав: «Запомните, мы не вырабатываем политическую линию... Наше дело исполнять!». Понад двадцять літ минуло, а й досі «ісполняют» московські указівки. Втім, це й про гетьманів ще («раби, подножки, грязь Москви...»), традиція тут міцна і давня. Отак штрихом ухоплено важливий нюанс історії.

Або Семен Глузман, колишній політв'язень, зізнається, що почувався чужим, з'являючись, хоча й рідко, на зібраннях Народного Руху. Бо дуже нагадували вони йому зібрання комсомольських функціонерів - максимальна словесна збудженість за мінімуму дієвої ефективності. І таки так... Пригадалося, що я сам покинув установчий з'їзд Руху першого дня - словесна тріскотня була нестерпною. Наступної днини я одійшов і призабулось, а оце згадалося. Частина комсомоло-апаратної братії та її обслуги пішла у бізнес (підрихтувавши законодавство під свої незрідка злодійські потреби), інші - в романтичну пишноту політичних боїв із картонними мечами і пластиліновими забралами. Досі воюють. В ім'я чого?

Один із лідерів шахтарських масових протестів на рубежі 80-90-х Анатолій Акімочкін пригадує багато чого цікавого. І раптом про те, як бунтівні шахтарі прибули до Києва у квітні 1991-го і об'єдналися зі столичними протестувальниками. Висновок постає одразу й блискавично: ось чому влада так старанно налаштовує східняків проти західняків і навпаки. Бо коли вони будуть разом - капець може бути чиновним злодіям.

Емоційна складова подій була різною. Глузман пригадує, дивлячись на екран, де середина 90-х і самопальні базари, і бідність, як він жалкував іноді про те, що боровся проти колишньої системи. Бо іноді просто і їсти нічого було. Купили кішку - а чим годувати? Таке собі миттєве фото тогочасного стану душі - важко було долати ті бар'єри навіть загартованим бійцям, а що вже казати про інших? Ішли мінним полем, промацуючи кожен крок - і вибухали нерви, зорові центри, судини... Про це й фільм. Не про абстрактну символіку часу, а про те, як загалом слабкі і в чомусь полохливі люди (студент, учасник знаменитої «революції на граніті», зізнається, що думав про те, як матері скаже, коли з університету випруть) усе ж долали виклики часу і йшли вперед. Тепер, щоправда, виявляється: йшли по колу, аби нині опинитись у тій самій точці. Де той Сусанін, що проводирем був? Може, в нас самих?

Є в картині і погляд збоку. І білоруса Станіслава Шушкевича, який ніби й не стороння людина - адже це його підпис стоїть під документом про ліквідацію СРСР. І американців, яких знімали осібно в самій Америці, але спеціально для фільму. Тут так само чимало цікавих нюансів. До прикладу, про героїчну спробу Джорджа Буша умовити українців не виходити з Радянського Союзу. А Збігнєв Бжезинський каже ключову фразу про те, що держава Україна матиме тривале й успішне майбутнє, якщо не дасть себе проковтнути. Щоправда, американці старі не тільки за віком, а й фотографічно. А наш Мирослав Попович чомусь молодий, попри паспортні дані. І каже у фіналі якісь світлі речі: ми з такого жаху вийшли... та якби колись мені сказали, що отакою Україна буде, то... тепер я можу говорити усе, що думаю...

Фільм вінчає Епілог, відзнятий учнем Буковського Ігорем Стрембіцьким (тим, що Золоту Пальму у Каннах шість літ тому виграв). Трохи інша стилістика - в кадрі більше світла і більше простору. І герої стрічки говорять (за кадром) кожен про своє. А Леонід Кравчук ніби з'їхав із теми - про сина, про онука й онучку. Які неповторні миті, коли уперше береш рідне тільце на руки, - як вмикається струм історії, і ти почуваєшся безсмертним. Аж ні, виходить, що перший Президент виплив на плесо фільму. Історія - це час, розіп'ятий на емоційних піках нашого внутрішнього життя. Яке куди важливіше усіх зовнішніх виявів.

І ще одне. В картині «Україна. Відлік часу» багато фрагментів із відзнятого документалістами старшого покоління. Тоді, у 80-ті та на початку 90-х, ще знімалася хроніка подій. Нині цього немає. Телевізійні зйомки того не замінять (про професійний рівень тих зйомок годі й говорити, але не тільки в тому справа). Потрібна, конче необхідна програма, спрямована на творення екранного історичного літопису. Бо через двадцять - сорок років не буде чого згадати... Й не буде чим.

Ілюстрація - Film.UA

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.