Самбур&Воротнік vs “Україна Молода”:“Я сам зійду на плаху”, або Нестримний вихлюп мазохізму

юрист, для "Телекритики" 09-06-2004

„Телекритика” продовжує стежити за судовими розглядами позовів співробітників Центру кризової журналістики до опозиційних видань.Прочитавши позовні заяви “кризисних журналістів” до “редакції газети “Україна Молода”, я була впевнена, що 8 червня 2004 року перше засідання і у цій справі відбудеться у відсутності відповідачів, а позовні заяви Самбур та Воротніка повернуться до Шевченківського суду з приблизно таким самим “супроводжувальним листом”, з яким повернулись їхні позови до “Української правди” до суду Печерського.

Усі підстави для такого оптимізму були, оскільки наші “страждальці” чомусь вказали відповідачем редакцію газети “Україна молода”, хоча, на відміну від сайту “УП”, де дійсно немає ніяких “вихідних даних”, у нижньому лівому кутку на останній сторінці цього видання чітко зазначено, що видавцем є приватне підприємство “Україна молода”.

Втім, я з подивом та навіть роздратуванням побачила в незабутньому інтер’єрі так званого “Чорного залу” Шевченківського суду, за чорними-чорними масивними дерев’яними столами, навпроти нерозлучної парочки Самбур&Воротнік та їхнього незмінного представника Олександра Балюка, збоку від одягнутої в чорну-чорну мантію судді Тетяни Ізмайлової – “модного” в останній час адвоката Миколу Полудьонного, який, здається, не пропускає жодного більш-менш скандального позову до ЗМІ, та співробітницю газети “Україна молода”, редактора відділу листів Любов Янюк.

Полудьонний та Янюк надали доручення від... ПП “Україна молода” та заходилися заявляти всілякі клопотання, більшість з яких не могли не вразити юридично просунутих спостерігачів своєю безглуздістю та безпідставністю. Так, зокрема, було заявлено, що позовні заяви Самбур&Воротніка не відповідають вимогам статті 137 Цивільно-процесуального Кодексу України, оскільки в порушення відповідної постанови Пленуму Верховного суду не містять розрахунку сум моральних страждань.

Для довідки. Стаття 137 ЦПК містить в собі перелік формальних (!) вимог до змісту та форми позовної заяви. Наші "незалежні від правосуддя” судді дуже люблять, посилаючись на цю статтю, не приймати навіть юридично бездоганні позовні заяви у громадян, обґрунтовуючи цей “бєспрєдєл” нібито наявністю в них якихось міфічних недоліків. Розрахунок простий – затягнути час, поки людина або напише нову заяву, або оскаржить ухвалу при неприйняття в апеляційному порядку. Я, наприклад, приблизно раз на два місяці змушена звертатись до апеляційного суду з вимогою “зобов’язати такий-то районний суд прийняти позовну заяву та розглянути її по суті”.

А також маленький дисклеймер. Я “ніжно люблю” суддю Ізмайлову, оскільки саме вона “неупереджено” розглядала по першій інстанції скаргу мого чоловіка, судді Юрія Василенка, на постанову Вищої Ради юстиції України, якою його було визнано винним у порушенні Присяги судді за кримінальні справи, відкриті проти Гаранта Конституції, та залишила скаргу без задоволення. Суддя Ізмайлова взагалі має неофіційну репутацію судді, яка “спеціалізується” на справах, що вважаються замовними. Але цього разу я разом з усіма присутніми мала задоволення прослухати цілком слушну лекцію у виконанні зневажливо усміхненої Ізмайлової, адресовану персонально Полудьонному, у якій вона популярно пояснила йому абсолютно тими самими словами, які я зазвичай вживаю у своїх апеляційних скаргах на неприйняття, що формальні вимоги ст. 137 в позовних заявах Самбур&Воротніка дотримані, а тому було б незаконно відмовляти їм в розгляді позовів по суті. Я готова підписатись під кожним словом вказаної промови Ізмайлової, а тому навіть уявити собі не можу, що спонукало Полудьонного так по-дитячому “підставитись”.

Іншим аргументом Полудьонного був “саме той” – що редакція газети не є належним відповідачем. Чесно кажучи, я ледве стрималась, щоб не закричати на весь зал: “Тоді що ви тут, шановні, робите?!” Ідіотизм ситуації поглиблювався тим, що Полудьонний та Янюк ВЖЕ були допущені до участі у справі як представники НАЛЕЖНОГО відповідача, бо надали доручення саме від ПП “Україна молода”, а не від “редакції”, були повноправними учасниками процесу та по повній програмі користувалися своїми процесуальними правами – заявляли клопотання, висловлювали свої міркування з приводу клопотань інших тощо. Але в той же час, з огляду на те, що в позовній заяві відповідачем вказана редакція “УМ”, тобто дійсно неналежний відповідач, Ізмайловій слід було вирішити формальне питання про притягнення до участі у справі ПП “УМ”. Але в цьому засіданні вона вирішила цього НЕ РОБИТИ (!), оскільки були відсутні правовстановчі документи ПП “УМ”. “Не мудрствуя лукаво”, вона зобов'язала Полудьонного та Янюк (!!!) надати ці документи на наступне засідання. А чого й справді скромничати – самі ж прийшли, самі й “підставилися”, тож нехай самі й допомагають суду якнайшвидше себе засудити!

Після цього “театру абсурду”, навіщось спровокованому самою “Україною молодою”, притягнення до участі у справі героя оскаржуваного інтерв'ю Сергія Шолоха з одночасним непритягненням інтерв'юерки Олени Зварич виглядало вже якось буденно.

А тепер мушу повідомити вельми неприємну для “України молодої” інформацію. Всупереч розповсюдженим журналістським ілюзіям, поточне українське законодавство не звільняє від відповідальності ані видання, ані конкретного журналіста – за розповсюдження навіть не спотвореного інтерв'ю – якщо це інтерв'ю “простої людини”, а не офіційний виступ посадової особи державного органу, організації чи об'єднання громадян. Тим більше, що, крім слів з самого інтерв'ю Шолоха, Воротнік вимагає спростувати редакційну ремарку про те, що він є “редактор колись опозиційної, а нині вірної СДПУ(о) черкаської газети “Антена”, а Самбур – ремарку про те, що вона – “колишній адвокат Шолоха, а тепер особа, теж наближена до “об'єднаної” партії”.

Це, безумовно, дуже показово, що навіть такі особи, як Самбур та Воротнік, вважають ганебною для себе “прив'язку” до партії, яка “має такий же стосунок до соціал-демократії, як морські свинки – до моря”, але навряд чи це якимось чином може врятувати “Україну молоду” від брутальної, але цілком формально обґрунтованої судової розправи. Чомусь ніхто не приділяє належної уваги цілком прозорим “меседжам”, які постійно лунають від “солодкої парочки”, що вони – ніякі не агенти всесвітньомедведчуківської змови, а звичайні собі громадяни, і не якісь там, а українські, тобто такі, честь, гідність та душевна недоторканість яких знаходиться під охороною Конституції України та Цивільного Кодексу, згідно статті 277 якого “негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною” . Зрозуміло, що цей “меседж” вигаданий зовсім не цими „безневинними особами”, а тими, хто в цих справах залишається “за кадром”.

І якщо ці “ляльководи” вже, судячи з усього, зрозуміли, що до “Української правди” їм дотягтися, швидше за все, не вдасться, то становище “України молодої” виглядає набагато більш зловісним.

Робити якісь прогнози на даний час важко, особливо в світлі заяви Шолоха, який повертатись на батьківщину не збирається, і правильно робить. “Україні молодій” не завадило б отримати від нього заяву, завірену належним чином, у якій він підтверджував би автентичність надрукованого з ним інтерв'ю.

І визначитись, нарешті, якнайшвидше – але не пізніше наступного судового засідання, перенесеного на 30 червня на 11-у годину – з тактикою та стратегією свого захисту: хочуть вони якнайдовше існувати на медіаринку України – чи стати, не без суттєвої власноручної допомоги, черговими “жертвами злочинного режиму”?