Ті, хто пожертвував всім заради заповідних лісів
Олексій Василюк, заступник голови Національного екологічного центру України
27.05.2014 14:36
Специально для конкурса ТК: "Правоприменение и управление в лесном секторе Украины. 2014г."

Сьогодні, коли разом із Кримом Україна втратила третину всіх заповідників, доля носіїв «заповідної» професії набуває особливої ваги. Їх так мало і про них ніхто нічого не знає. Але саме ця професія одна з найбільш романтичних, драматичних і героїчних, з тих, які можна дозволити собі в Україні. Працюючи в системі Держлісагенства, до якої належить 6 природних заповідників та 5 національних природних парків, їх директори і працівники мусять або підкорятись споживацькому підходу Держлісагенства до природи, або виступати проти господарського ставлення до заповідних територій. Не легше живеться і тим нацпаркам, до складу входять частини лісгоспів. Рубки та браконьєрство нерідко стають звичною справою на заповідних землях. І лише деякі працівники заповідників і нацпарків кидають нерівний виклик Системі. Про долі деяких з них - ця розповідь.

 

Життя більшості працівників заповідників і національних парків, про кого хочеться розповідати, чомусь асоціюється передусім із спартанськими умовами. Мінімальна ставка, чимала загроза загинути при виконанні обов'язків і відчайдушне відчуття того, що саме це суворе місце - їхня романтична і водночас небезпечна доля. Чимало працівників заповідників потрапили сюди вперше на давній студентській практиці і залишились на все життя.

 

Приїжджаючи до них в гості, ніколи не перестаю захоплюватись тією щирою скромністю, в якій живуть практично всі вони. Буває, приїхавши в гості до працівників національного парку, ти насправді приїздиш до лісу у намет. Звісно йдеться не про офіційні візити. Умови роботи в українських природоохоронних установах дуже відрізняються від того що можна побачити, скажімо, у американських нацпарках. Також не можна не помітити, що ці люди мають одну унікальну рису - не залежно від того як довго вони живуть у заповіднику чи нацпарку, незабаром після приїзду сюди вони вже справляють враження справжніх старожилів, або партизанів.

 

«Коли я служив у Афганістані, був водієм в колоні. В одному місці серед пустелі було джерельце і оаза, біля якої завжди зупинялись колони. Та якось біля джерела сталась перестрілка. Один снаряд влучив і у джерело. І його не стало. Оази теж. - згадує Юрій Олесюк. - Повернувся додому і зрозумів що у нас природа знищується так само стрімко. Тільки ми цього не помічаємо». Юрій Павлович народився і живе в місцині, яка нині є національним парком «Прип'ять-Стохід». Від початку створення парку і донедавна був його директором.

 

Юрій Олесюк руйнує загати

 

Під враженням від побаченого в Афганістані, Юрій Павлович завзято взявся поновлювати пошкоджені артерії поліської природи, оголосивши власну війну браконьєрам. На річках національного парку браконьєри роками встановлюють загати із сітками, в які потрапляє чи не вся риба, яка мігрує на нерест. Загати полишають як є і згодом вони забиваються, течія в річці сповільнюється і річка починає поступово гинути.

 

За три роки, разом з іншими інспекторами нацпарку, Юрій Олесюк розібрав понад 600 незаконних гребель. Згадуючи війну, каже, що якщо на планеті почнеться війна за чисту воду, йому буде що захищати. А про те що більше не займає посаду директора нацпарку, Юрій переконливо наголошує, що ніколи не прагнув бути начальником, натомість завжди прагнув залишити по собі гідний слід.

 

В день 15-ї річниці заповідника у пана Василя Кисляка народився онук. Василь Михайлович перестав бути директором природного заповідника «Горгани», коли категорично виступив проти будівництва дороги до «Буковелю» через заповідник. Проект «Реконструкції дороги Яремче-Зелена-Бистриця" підготували не питаючи дозволу заповідника та й взагалі - ігноруючи те що через заповідник прокладати дороги заборонено в принципі. Заповіднику запропонували відмовитись від частини територій на користь дороги в обмін на фінансування «Буковелем» еколого-освітніх центрів, які між іншим, будувати в заповіднику теж не можна. Заповідник відхилив «пропозицію». Незгода з такою постановкою питання викликала прискіпливу міністерську перевірку, яка визнала діяльність заповідника і його дирекції незадовільною. 27 лютого 2010 року, в передостанній день роботи міністра Філіпчука, пана Василя Кисляка звільнили після 15 років роботи, за формулюваннями: "...Невиконання доручень заступника міністра...". За місяць директорові заповіднику вдалось поновитись через суд, та проблеми не скінчились.

 

«При Ющенку мене звільнили а при Януковичі хотіли посадити. - розповідає Василь. - Готували документи для Державного земельного кадастру, встановлювали межові знаки... І ось - 119 стаття. Розтрата державних коштів в особливо великих розмірах. До 12 років ув'язнення з конфіскацією майна. Я й досі не розумію в чому вони бачать цю розтрату. Потім статтю змінили і лише присудили штраф. Та прокурор каже що подаватиме апеляцію». - додає Василь.

 

Володимир Тимошенков 35 років працює у степових заповідниках на мінімальній ставці інженера. Вперше в рейд проти браконьєрів пішов у 18-річному віці, на першій студентській практиці. Закінчив університет, після незначного періоду роботи єгерем і у краєзнавчому музеї, потрапив в заповідники «Провальський степ» і «Стрільцівський степ» на Луганщині. Познайомився з майбутньою дружиною і разом з колегами по Дружині охорони природи подався до Туркменії, у Бадхизький заповідник.

 

 Володимир Тимошенков

 

На початку 80-х багато членів студентських Дружин охорони природи з Донецька, Харкова, Нижнього Новгорода та Москви подались до Туркменії. Їм вдалось сформувати штат туркменських заповідників і зайняти більшість державних посад, дотичних до охорони природи. Знайомі зі студентської лави активісти-природоохоронці швидко поставили на ноги природоохоронну галузь Туркменії. Цей історичний прецедент отримав назву «Туркменського десанту» і мабуть є однією з найбільш драматичних сторінок в радянській охороні природи. Розпад СРСР швидко обернувся для природоохоронців репресіями і більшість з них виїхали з Туркменії. Повернувся до України і Володимир Тимошенков, ставши на той час одним з найбільш кваліфікованих і універсальних працівників заповідників.

 

Наступним заповідником куди закинула його доля на 9 років, став «Хомутовський степ». Проте у  жовтні 2007 року Володимир виступив проти збору  рідкісних грибів в заповідному степу. У відповідь на це директор заповідника розпорядився шоферам заповідника не возити родині Тимошенкова хліб (в селі, де він мешкає хліб не продається) а шкільний автобус перестав забирати доньку Володимира до школи.

 

 

Сьогодні Володимир Тимошенков  інженер у заповіднику «Трьохізбенський степ» на Луганщині. Тут він ініціював боротьбу селян проти видобутку сланцевого газу у заповіднику та у районі. Він першим виявив геологів у заповіднику і власноруч зупинив важку техніку, яка розпочала розвідку.

 

Та от навіть у степовому заповіднику доводиться вести боротьбу з лісниками. Річ у тому, що  саме на  цю територію, місцевий лісгосп давно претендував. В минулому останню дику піщану арену на Сіверському Дінці не заліснили, адже тут був військовий полігон. Після розформування Трьохізбенського полігону, остання піщана з унікальною флоробю і фауною арена  стала заповідником. Проте ображене лісництво весь час намагається самозахопленням заліснити бодай шматок. Заїхали ледь не у центр заповідника, переорали і заліснили садженцями сосни 50 гектарів степу. Таким чином навіть ті, хто присвятив життя заповідним степам, мусить  боронити і їх від лісників.

 

Наталя Саідахмедова - науковий співробітник національного парку «Слобожанський», підпорядкованого Міністерству екології. Перед тим працювала на аналогічній посаді у нацпарку «Гомільшанські ліси», що підпорядкований Державному агентству лісових ресурсів. Розповідає, що умови роботи працівників національного парку кардинально відрізняються, залежно від того кому він підпорядкований.

 

«Якщо  нацпарк підпорядкований лісникам, то науковий відділ парку постійно знаходиться в стані  війни з дирекцією, щоб парк вижив як природна територія. Постійно треба доводити директору що він директор нацпарку а не лісгоспу, що нацпарк - це природоохоронна територія а не полігон для рубок» - розповідає Наталя.

 

 

 Наталя Саідахмедова

 

Довгий час національний парк «Гомільшанські ліси» був унікальним в своєму роді  - науковці не допускали тут жодних рубок. Та у 2011 році директором «Гомільшанських лісів» поставили Івана Сіверіна - сумнівного місцевого жителя, що протягом двох років збирав підписи з скасування самого парку. Інспектори неодноразово ловили його на браконьєрстві і незаконних рубках заповідного лісу.  Відразу після появи нового директора розпочались репресії у відділах науки та рекреації і стало зрозуміло - нове керівництво покликане перетворити нацпарк на лісгосп. Миттю взірцевий національний парк став самим скандальним. Боротьба з новим директором І.Сіверіном стала знаковою природоохоронною кампанією 2012 року. Проте більшість наукових співробітників мусили покинути його і перебратись в сусідні нацпарки. Саме тут довелось пройти своє бойове хрещення Наталі Саідахмедовій. Проте тепер її робоче місце у одному з наймолодших нацпарків - «Слобожанському», також на Харківщині, в якому шанують думку науковців і розуміють, що охороняти ліс - не значить його рубати.

 

 «Мені постійно задають питання «як ти так далеко працюєш?», «як ту туди їздиш?», «як ти працюєш без робочого місця?», « як ти можеш працювати в лісі, коли чоловік тут?». -  сміється Наталя. - А відповідь на всі ці питання одна - тому що цю роботу треба любити і жити нею! В парках лишаються працювати тільки ті, хто цим живе, а не ті хто приходять написати кандидатську, ті хто тут живе і готовий жити в умовах боротьби».

 

 «Свою роботу в заповіднику я вважав дуже важливою  і намагався відповідно її виконувати. моїми обов'язками була більше творча діяльність. Активність з охорони природи була власною ініціативою. І що менше я бачив тих, хто займався б цим, тим більше  відчував необхідність  здійснювати охоронні заходи самотужки» - розповідає колишній працівник Карпатського біосферного заповідника Мирослав Обладанюк.

 

Мирослав Обладанюк - автор циклу докфільмів про Карпати

 

Автор циклу документальних фільмів про Карпатський біосферний заповідник та стрічки «Карпатами з Мирославом Обладанюком» більше не працює у заповіднику і навіть мешкає далеко за межами рідної області. В інтернеті  знаходимо заяву Мирослава: «На території заповідника я наткнувся на групу "до зубів" озброєних браконьєрів. Справа дійшла до суду, але була приречена. Серед тих браконьєрів була «велика шишка». В пригоді стали мої звукозаписи, зроблені в розмові з браконьєрами, які суд відправив на експертизу.  Через тиждень після того, як надійшли негативні результати експертизи, органи провели операцію по захопленню мене. Зателефонували і попросили продати двісті моїх фільмів. ...мене "брали", як небезпечного терориста. Потім дві машини відправили до мене додому де вилучили мій комп'ютер».

 

Кампанія на підтримку Мирослава охопила інтернет на кілька місяців. Проте по завершенню історії, режисеру довелося влаштувати  життя по новому.

 

Доля працівників всіх кримських заповідників взагалі лишається під питанням. У Криму в тому числі знаходиться 6 з 19 природних заповідників України - найбільш цінної категорії природно-заповідного фонду. Нова кримська «влада» взагалі не бажає забезпечити заповідникам гідне майбутнє. Адміністрації всіх заповідників підпорядковані державними установами України, а не місцевим органам Криму. Згідно російсому законодавтвству їх слід підпорядкувати Мінприроди Росії. Але кримська «влада» так не вважає. 26 березня Крим прийняв рішенні про націоналізації заповідників. 27 березня на прес-конферецнії у Симферополі голова Республіканського комітету з охорони навколишнього природного середовища Геннадій Нараєв повідомив, що Крим хоче зберегти кримські заповідники у своїй юрисдикції.  На початку квітня , на рівні з лісгоспами, заповідники підпорядкували Рескомлісу.

 

Мінприроди РФ на зустрічі з В.Путіним 4 квітня  заявило про необхідність посиленої охорони кримських ПЗФ і недопущення втрат заповідних земель. На захист заповідників виступили науковці та природоохоронці Криму та Росії. Та ніхто поки не відгукнувся. Проте жодної реакції від кримської влади та й від влади РФ нема. Що криється за мовчанкою годі й думати. Вже не перший рік на місці будинків працівників Карадазького заповідника хочуть звести елітний готель, а 750 гектарів Ялтинського гірсько-лісового заповідника - віддати під котеджі. Донедавна активісти всієї України протистояли цьому. Та тепер ініціатори варварських забудов - очолили Крим.

 

Алла Морозова очолює Карадазькому заповідник ще з радянського часу. В заповіднику, якому сьогодні вже більше ста років, працює 132 працівники, з яких 50 науковці. Вони вивчають зміни клімату, комах, рослини, водорості, птахів та дельфінів. Які їхні шанси в структурі Рескомлісу?

 

- Колектив мене щодня замість «доброго дня» запитує: «Ви присягаєте, що нас нікому не віддасте? - розповідає Алла Морозова. - Я їздила до глави Комітету Криму з лісового і мисливського господарства Івана Магді. Звинувативши нас в непокорі, він зажадав надати всю нашу звітність і мою особисту справу. Я нічого не маю проти лісників і мисливців, до яких нас прирівняли, але ми хочемо зберегтися як наукова природоохоронна установа.

 

Після 5 квітня офіційний сайт заповідника перестав працювати.

 

Проте найбільше проблем у лісових заповідників - саме керівництво галузі. Ця проблема поєднує всіх порядних працівників заповідних установ одразу.

 

Однією з принципових проблем у галузі заповідної справи є підпорядкування частини національних природних парків та природних заповідників Держлісагенції. Розвиток мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду належить до державних пріоритетів, сприяє підвищенню національної екологічної безпеки та міжнародного авторитету держави. Національні парки створено Указами Президента України  з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів, що мають важливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне та оздоровче значення, є об'єктами природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення і охороняються як національне надбання.

 

- Пріоритети природокористування в Держлісагенстві показали, що виконувати свої задачі, заповідна територія не може - її примушують працювати як лісгосп. Всього у підпорядкуванні Держлісагентства знаходиться 6 природних заповідників та 5 національних природних парків загальною площею 218,7 тис гектарів. - каже активіст громадського руху за збереження лісів у природному стані Андрій Плига.

 

 Андрій Плига

 

Однією із особливостей української заповідної системи є підпорядкування заповідників і НПП різним відомствам суспільним інститутам/ органам влади. Міністерству екології та природних ресурсів України  належить лише частина з них, а інші підпорядковуються Держлісагентству, Національній та Національній аграрній академіям, ДУСі, Київському національному університету ім. Т.Г. Шевченка тощо.

 

Боротьба за передачу нацпарків у відання Мінприроди триває понад 5 років. Указ Президента № 611/2009 «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні» від 14 серпня 2009 року и п.5. «у 5-місячний термін забезпечити передачу в установленому порядку в підпорядкування Міністерству охорони навколишнього природного середовища України установ природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, що перебувають в управлінні Державного комітету лісового господарства України».  В червні 2011 року проект Указу Президента України «Про підпорядкування природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків Міністерству екології та природних ресурсів України» проходив погодження у зацікавлених профільних установах, проте після того більше не фігурував. На початку 2012 року екологічні організації з усієї України розпочали кампанію за передачу нацпарків  і заповідників від лісорубів до мін природи. Мінприроди України, в підтримку цих звернень звернулося до Міністра аграрної політики та продовольства М .В. Присяжнюка з проханням невідкладно завершити передачу національних парків і заповідників, підпорядкованих Держлісагенству, у відання Мінприроди: «Мінприроди як центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, стурбоване ситуацією, що склалася з управлінням установами природно-заповідного фонду, які знаходяться у підпорядкуванні Державного агентства лісових ресурсів. Зі своєї сторони Міністерство екології та природних ресурсів готове забезпечити у 2012 та наступних роках фінансування та організацію роботи цих природних заповідників та національних природних парків». Натомість досі жодних зрушень у перепідпорядкуванні нацпарків і заповідників від Держлісагенства до Мінприроди не відбулося.

 

- На початку року екологічні організації дізнались, що Державним бюджетом України на 2012 рік не передбачені кошти для утримання територій ПЗФ, підпорядкованих Держлісагенству. Готуючи бюджет на 2012-й рік, урядом (і ВРУ) відповідний вище код програмної класифікації видатків 1901080 на фінансування заповідних територій Держлісагентства з Державного бюджету було виключено. В Додатку 3 до Закону "Про Державний бюджет на 2012 рік" зазначений тільки код програмної класифікації видатків та кредитування 1901060 - "ведення лісового і мисливського господарства, охорона і захист лісів у лісовому фонді". Тобто, лісові установи ПЗФ тепер мають фінансуватися на загальних підставах із такими господарськими суб'єктами як держлісгоспи.- пояснює Андрій.

 

Після публічних виступів громадськості та самих працівників заповідників, КМУ видав новий документ, яким фінансування установ природно-заповідного фонду дійсно було передбачене.

 

Проте цей історичний епізод - лише частина постійного протистояння природоохоронців і лісників, яким держава доручає ті самі ліси, не усвідомлюючи, що там де є заповідники - не місце ліснику.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    15:00 22.07.2016
    Елена Синицына для «Телекритики»