Хай буде з нами Сила!
Андрій Кокотюха для «Телекритики»
08.10.2013 10:36
«Іван Сила» – режисерський дебют Віктора Андрієнка – уже, на щастя, не поетичне кіно, але ще не зуб акули капіталістичного блокбастеру. На виході дітям і дорослим, розбалуваним сагами про Гаррі Поттера, Персі Джексона та Шрека, пропонують ніколи не бачене або давно забуте видовище – старе добре кіно

Винесене в заголовок гасло джедаїв із «Зоряних війн» найближче, на думку вашого автора, підійшло би до офіційного слогану фільму «Іван Сила» - пригодницького фільму, сюжет якого навіяний біографією невідомого широкому загалу спортсмена Івана Фірцака. Його європейська слава припадала на першу чверть ХХ століття, хоча в радянській Україні старанно просувався в масову культуру інший українець - уродженець Полтавщини Іван Піддубний, герой відомого колись дитячого фільму «Борець і клоун». Звісно ж, Піддубний як у ті часи, так і дотепер - гордість Російської імперії. Отже, автоматично стає найсильнішим росіянином, та й Бог із ним. «Іван Сила» пропонує іншу та інакшу, актуальнішу українську міфологію. А сама стрічка являє собою щонайменше три дебюти.

 

Насамперед - режисерський: фільм став першою спробою у великому кіно для відомого українського актора Віктора Андрієнка, більше відомого широкому загалу як «довгоносик». Тобто, хрещений батько популярного в 1990-х телевізійного «Шоу довгоносиків». Називаючи на прем'єрі свій фільм сімейним, постановник не намагався цим вдатися до образного мовлення: над стрічкою працювали, в тому числі, люди, з яким Андрієнко починав.

 

Далі - дебют, котрий насправді можна назвати «два в одному». На екрані в якості акторів уперше з'явилися українські стронгмени Дмитро Халаджі (в ролі Сили) та Василь Вірастюк (у ролі Непереможного Велета). Не думаю, що найсильніші українці збираються продовжити кінокар'єру, беручи приклад із Арнольда Шварценеггера чи Дуейна «Скелі» Джонсона. Відтак застерігаю професійних, а через те - традиційно налаштованих критиків від прикрої, на межі розпачу констатації очевидного факту: мовляв, власне акторська гра Халаджі & Вірастюка залишає, м'яко кажучи, бажати кращого. «Іван Сила» - той випадок, коли в кіно підуть, наче в цирк: на видовище за участю двох українських атлетів. Один із яких - найсильніша людина планети, а інший благородно відмовився продовжувати участь у одному з перших сезонів шоу «Україна має талант!» на користь інших учасників. Психологізму, тонкощів та рефлексій тут не шукатимуть, і правильно робитимуть: не для того «Іван Сила» писався та знімався.

 

Нарешті, це дебют українського кіно для дітей, зйомки якого повністю фінансувалися з державного бюджету. У випадку з «Іваном Силою» його вихід у широкий прокат - це той самий повноцінний звіт про витрачені кошти, за який команді може бути не соромно. У зв'язку з цим уже звучать перші попередження - той факт, що говоримо про перший український дитячий фільм у широкому прокаті, цілком здатен підбити рецензентів зіграти з творцями в піддавки. Тобто поставитися до результату максимально поблажливо, свідомо замовчуючи явні недоліки.

 

Один із закидів я вже, здається, спростував: стосовно ймовірних спроб розглядати Халаджі й Вірастюка як акторів. Тепер спробую пом'якшити удари з приводу режисури та загальної стилістики.

 

Головний недолік може полягати в суті визначення, почутого мною в кулуарах уже після прем'єри. Двоє знайомих кінематографістів ділилися враженнями. Один сказав: «Знаєш, я ніби знову потрапив у 1970-ті роки», інший з ним погодився. Справді, Віктор Андрієнко не може орієнтуватися на Голлівуд чи навіть на сучасні російські зразки «під Голлівуд» у дусі провальної «Реальної казки» з вічним Сергієм Безруковим у головній ролі. Якщо всі ми родом із дитинства, то кіно, яке ми робимо - теж звідти. Здається, режисер свідомо не хотів іти двома шляхами: «українського поетичного кіно» (веде в нікуди) та «голлівудським» (не дозволить бюджет). Таким чином, маємо зразок фільму в добре освоєному як Голлівудом, так і нинішньою Росією жанрі, умовно визначеного мною як «спортивні пригоди». Й ця стрічка уже, на щастя, не поетичне кіно, але ще не зуб акули капіталістичного блокбастеру.

 

На виході дітям та дорослим, розбалуваним сагами про Гаррі Поттера, Персі Джексона та Шрека, пропонують ніколи не бачене або давно забуте видовище - старе добре кіно. Причому, як на мій погляд, надто добре. Втім, іншого матеріалу нема.

 

Фільм створено за повістю Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчого чоловіка на світі», сам сюжет якої конфліктує зі зразками спортивно-пригодницьких історій, котрими слід вважати «Роккі», «Кривавий спорт», «Малюк карате» чи «Бій з тінню». На територію «Скаженого бика» Мартіна Скорсезе, про зліт та падіння легендарного боксера Джека ла Мотта, краще в згаданому контексті взагалі не лізти... Я про те, що драматургія повісті, яка не передбачила для героя серйозних випробувань та конфліктного середовища, в якому треба вижити й перемогти, перекочувала в сценарій. Іван, прозваний Силою, у фільмі як приходить готовим чемпіоном, так ним і залишається.

 

У героя Дмитра Халаджі від самого початку нема стимулу когось перемогти. Точніше, він є, в Сили ніби вистачає достойних суперників. Але ми з вами всякий раз не маємо жодних сумнівів у непереможності Івана. Збити його з ніг у прямому смислі слова можна, лише напавши гуртом та вдаривши ззаду по голові. А в переносному - склепавши проти чемпіона фіктивну кримінальну справу, як це робить агент поліції Фікса. Спершу Сила ніби має серйозного антагоніста - Непереможного Велета, побитого ним із першого разу. Проте герой Вірастюка не прагне реваншу. Єдине, що він може попервах, так це бути другим номером у підступного Фікси. Потім узагалі відмовляється запалювати цирк та змиряється з поразкою, замирившись із молодим чемпіоном.

 

Натомість у згаданому вище фільмі «Борець і клоун» суперник Івана Піддубного, французький борець Рауль Буше, під час вирішального двобою мастить своє тіло оливковою олією. Що значно зменшує шанси Піддубного на перемогу. В актуальнішій стрічці, російському бойовику «Бій з тінню», молодий чемпіон-боксер Артем Колчін умовляє дівчину-лікаря не вказувати в медичній карті про його хвору сітчатку - і програє бій через це, хоча шанси перемогти американського ветерана рингу в Артема були реальними. Суперники ж Сили не вдаються до жодних хитрих трюків, аби нейтралізувати чемпіона. Сам він діє за схемою «прийшов - побачив - переміг», не наражаючись на перешкод на своєму шляху.

 

Але я не схильний у даному випадку відносити це до недоліків стрічки. Адже, як не крути, спершу Олександр Гаврош написав, а тепер Віктор Андрієнко - зафільмував історію про добрих сильних велетнів. Котрі до всього є нашими велетами, й репрезентують віру в українську силу, чого не лише дітям, а й нам нині ох як бракує. В ідеалі герой повинен бодай раз упасти, аби потім піднятися й взяти реванш. Проте ці герої вже готові, ми не бачили їхніх падінь, знаємо лише про злети. До того ж вони живуть поруч із нами, їх можна запросто помацати, що теж непогано. Отже, хай буде з нами Сила!

 

Фото - www.mukachevo.net

Теги:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    14:08 24.06.2016
    Алексей Бондаренко для «Телекритики»