Василь Симоненко. Журналіст і поет. Громадянин
Світлана Божко для «Телекритики»
08.01.2015 10:00
Якщо березень асоціюється у свідомості українців із ім’ям Тараса Шевченка, то січень проходить в Україні під знаком іншого великого українця, громадянина й поета — Василя Симоненка. 8 січня цього року йому виповнилося б 80 років

Під цензурою ЦК

 

Василя Симоненка важко уявити старим. Він не встиг ані зістаритися, ані навіть «подорослішати» до першої сивини. Передрікаючи собі смерть у 30 років, Симоненко пішов із життя в 28...

 

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять - смерті в очі подивлюсь.

 

І хоча за життя поета встигло вийти всього дві книги - збірка поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотрон» (1963), його сучасники вже тоді усвідомлювали - Україна втратила Поета.

 

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївка Лубенського району на Полтавщині. Виховувала його мати й дідусь - батько, залишивши дружину з маленьким сином, пішов із сім'ї. У 1952 році Василь, закінчивши з золотою медаллю середню школу в селі Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Це був легендарний курс журфаку, на якому вчилися разом майбутні поети Борис Олійник, Тамара Коломієць та Микола Сом, прозаїки Віталій Близнець, Борис Рогоза, гумористи Юрій Ячейкін, Іван Дубенко, перекладач Анатоль Перепадя, письменник та науковець, директор інституту журналістики Анатолій Москаленко...

 

Разом із ними Василь Симоненко відвідував літературну студію імені Василя Чумака (СІЧ). Після закінчення університету молодий журналіст за розподілом поїхав працювати в обласну партійну газету «Черкаська правда». Потім очолив відділ пропаганди в газеті «Молодь Черкащини». А на початку 1963 року його було зараховано власним кореспондентом у штат загальноукраїнської «Робітничої газети». На той час поет встиг видати свою першу і єдину за життя збірку поезій «Тиша і грім», після якої за Симоненком закріпилося тавро вільнодумства та неблагонадійності.

 

У той час посади власних кореспондентів республіканських партійних газет, яких було лише чотири - «Радянська Україна», «Правда України», «Сільські вісті» та «Робітнича газета», затверджувалися в ЦК КПУ. Колишній редактор «Робітничої газети» Юхим Антонович Лазебник в інтерв'ю «Робітничій газеті» вже за часів незалежності так згадував розмову, яка відбулася в кабінеті секретаря ЦК КПУ Скаби в 1963 році: «Як ви можете брати на роботу людину, яка описує на сторінках своєї книги тільки брехунів, підлабузників, хапуг і негідників? Позитивних героїв він у нашому суспільстві не бачить?» - запитав секретар ЦК КПУ. Мої пояснення, що мандри по кладовищу та епітафії тим, хто заважав народові жити, є літературним прийомом, не дуже його переконали. Довелося особисто поручитися за Симоненка».

 

Юхим Лазебник добре знав Василя Симоненка ще студентом. На курсі, де вчився майбутній поет, він вів семінарські заняття «Творчість і догматизм у пресі». Бесіди й суперечки про нові віяння в журналістиці періоду хрущовської відлиги зблизили викладача зі студентами. З того часу Лазебник не випускав із поля зору своїх талановитих учнів, спостерігав за їхнім професійним зростанням.

 

І коли Василь Симоненко приїхав у редакцію «Робітничої» проситися на роботу та звернувся до редактора зі словами: «Ви мене, мабуть, не знаєте», - то почув у відповідь:  «Як же я можу не знати студента, у якого я був керівником дипломної роботи?»

 

Редактор запропонував Василю Симоненкові працювати в апараті редакції, але той попросився на посаду власкора, яка не передбачала щоденної присутності в редакції, чергувань по номеру, а отже давала можливість вільніше розпоряджатися своїм часом, що завжди особливо цінувалося літераторами-початківцями.

 

10 квітня 1963 року Симоненка було зараховано у штат «Робітничої газети». Щоб вивести його з-під ретельної партійної цензури та й самим не наразитися на неприємності, в редакції вирішили, що основним обов'язком Симоненка-журналіста стане висвітлення теми будівництва об'єктів хімічної індустрії, яке широко розгорнулося в Черкасах у 60-ті роки. Симоненко досить активно писав репортажі та інформації на виробничу тему. Часто публікації були підписані псевдонімами - В. Щербань, С. Василенко.

 

«Бо ти на землі людина...»

 

Звичайно, його, поета і романтика, приваблювали й інші журналістські теми. З власної ініціативи Василь Симоненко провів конкурс на найкращу книгу серед читачів-робітників. Не полишав він й опіки над поетами-початківцями Черкащини. Цікаву історію свого життя розповіла мені Антоніна Іванівна Литвин - одна з організаторів Стритівської школи кобзарського мистецтва, що в Кагарлицьому районі на Київщині. Антоніна Іванівна, філолог за освітою, пише вірші, більшість із яких покладено на музику її чоловіком - кобзарем Василем Литвином.

 

А благословив її свого часу і в науку, і в поезію Василь Симоненко. Антоніні тоді ледве виповнилося вісімнадцять. Разом із батьками вони переїхали з села, затопленого Кременчуцьким водосховищем, до Черкас. Тоня працювала в одній із контор обласного центру, носила темний одяг і насунуту до очей хустку. І майже не посміхалася, тому що свого першого з Василем Литвином сина народила поза шлюбом, а це в їхній патріархальній родині вважалося великим гріхом. Від безвиході її рятували лише вірші, деякі з яких публікували у стіннівці їхньої установи. Випадково в цю контору зайшов у справах Симоненко, побачив ті вірші, а потім на редакційному бланку «Молоді Черкащини»» написав Антоніні листа. Його текст Антоніна Литвин пам'ятає й досі. «Шановна тов. Гармаш! Мені здається, що з ваших віршів дещо можна відібрати до друку. Захопіть якось свій поетичний зшиток і зайдіть до редакції». І підпис - Василь Симоненко. Особливо її вразило те, що її вірші зі шкільного зошита журналіст назвав поетичним зшитком.

 

«Я не стала чекати наступного запрошення, - згадує Антоніна Іванівна. - І вже наступного дня прийшла до редакції "Молоді Черкащини". Зайшла у кабінет - і шукаю очима найстаршого, сивого, адже таким уявляла собі завідувача відділом пропаганди».

 

Симоненко виявився трошки старшим за неї. «У нього було темне, майже чорне хвилясте волосся. Стрункий, рухливий, з очима, наче полум'я... Таких гарних людей мені більше ніколи в житті не довелося зустрічати», - згадує Антоніна Литвин.

 

Він читав її вірші про першотравень, жовтень, байдуже перегортав сторінку за сторінкою. Нарешті дійшов до тих, що були не про партію і комсомол, які Антоніна в останню хвилину прихопила з собою.

 

«Ну ось, нарешті. Тут хоч трохи поезією пахне», - задоволено посміхнувся Симоненко. Він розпитав її про життя. І якось відразу довірившись йому, вона розповіла про себе те, чого не розповідала подругам, бо їх у неї просто не було. «Ви повинні пишатися, що народили для України сина», - сказав Симоненко Антоніні. А потім спеціально прислав до них додому фотокореспондента, і перші вірші Антоніни вийшли в газеті з фотографією, на якій вона з маленьким сином на руках.

 

За порадою Симоненка, Антоніна прийшла в черкаську літературну студію. Стала готуватися до вступу в університет. А потім за його рекомендацією поїхала в Одесу на з'їзд молодих літераторів. Там на її вірші звернув увагу Павло Загребельний, який сам написав рекомендацію Антоніні Гармаш до вступу до Київського державного університету імені Шевченка, який вона згодом успішно закінчила.

 

Її особиста доля склалася щасливо. Вона зустріла своє перше кохання, батька своєї першої дитини, вийшла заміж і народила йому ще чотирьох дітей. Але, як і більшість людей із загостреним сумлінням і почуттям справедливості, відносини сім'ї Литвинів із владою були складними. Їх довго переслідували, не даючи працювати за фахом, тільки за те, що все своє життя вони себе усвідомлювали українцями. Це зблизило Литвинів ще з одними вигнанцями долі - родиною письменника, філософа, політв'язня Олеся Бердника. Разом вони оселилися на Київщині, жили в простих селянських хатах, працювали на землі, яка їх і годувала, вчили своїх дітей сумлінню й правді, що в результаті стала унікальною системою виховання, заснованою на нерозривному зв'язку дитини з природою, народними традиціями. Тільки у незалежній Україні родині Литвинів вдалося втілити в життя мрію свого життя - створити школу кобзарського мистецтва.

 

Ця історія про те, як одна людина допомогла іншій вижити, вистояти, усвідомити себе особистістю. Ця історія - підтвердження того, що слова про неповторність і велич людини не були для Симоненка просто поетичними деклараціями. Це було його глибоке переконання і його правда.

 

У першому колі вимогливості

 

Коли у Євгена Сверстюка запитали, якою була б доля поета, доживи він до наших днів, чи став би він народним депутатом, як Яворівський, Героєм України, як Павличко і Драч, учасник національного опору, колишній політв'язень, не вагаючись, відповів, що Симоненку був уготований шлях Василя Стуса - табори, фізичне знищення. «На тебе також камеру відкрили», - писав Іван Світличний через десять років після смерті Симоненка. Його ровесників у цю «камеру» не пускали. На відміну від них, які, за влучним визначенням Євгена Сверстюка, йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко так і не зміг пристосуватися до подвійних стандартів епохи, залишивши за собою право і звичку говорити правду на повен голос, чого б це йому не коштувало.

 

І знову сам воюю проти себе

Два чорти скарапудились в мені.

Один волає: «Зупинись! Не треба!»

Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»

 

Не кожен із поетів-шістдесятників зможе повторити слідом за Василем Симоненком: «Я не прислужував ніколи і нікому».

 

За два роки до смерті Василь Симоненко зблизився з учасниками правозахисного національного руху - Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним. «Він сам розшукав мене, - згадував про цей період у 2007 році в статті у «Літературній Україні» Євген Сверстюк. - Очевидно, то для нього було важливо - увійти в перше коло, де був вищий рівень вимогливості... Це було взаємопритягання схожих, які потребували один одного. Поет потребував і суворого критика, і вимогливого читача, і серйозної розмови. А хіба Василь Стус прийшов до нашого кола не з тих самих мотивів?»

 

І вже занадто скоро це «перше коло» було оточено зовні, режим перш за все намагався ізолювати тих, хто пробуджував національно-демократичні настрої в Україні. 3 вересня 1963 року Василь Симоненко з гіркою іронією написав у своєму щоденнику: «Друзi моï принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнiшими i зухвалими. "Лiтературна Украïна" каструє мою статтю, "Украïна" знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не свiтитися вдячнiстю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготнiсть. До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моï вiршi у "Змiнi", зарiзанi у "Жовтнi", потiм надiйшли гарбузи з "Днiпра" i "Вiтчизни"».

 

На думку Євгена Сверстюка, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя, коли очам його відкрилася «та правда, якої світ не хоче прийняти» (Єв. від Йоана). І це «відкриття правди» не могло не відобразитися в його поезії.

 

Американський письменник Курт Воннегут назвав людей мистецтва «канарками в клітці». Вважається, що ця пташина значно раніше за людину відчуває запах метану, який призводить до катастрофи у вугільних шахтах. Тому шахтарі й беруть канарок у забої, щоб вони попереджали про небезпеку... Такою «канаркою» став для суспільства поет Василь Симоненко, який спробував вивести людину поза межі «системи», наголошуючи на її унікальності та неповторності.

 

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

 

Дитя політичної відлиги, він першим відчув той загрозливий запах метану і болісно зрозумів, що хрущовські реформи - це чергові суспільні утопії, які призведуть до ще більш жорсткого тоталітаризму, в якому людині буде відведено роль «гвинтика». Він знав, що весни оновлення суспільного життя, свободи творчості не буде. І йому просто не вистачило повітря, щоб жити далі...

 

«Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди...»

 

Про невиліковну хворобу Симоненка в редакції «Робітничої газети» дізналися одними з перших. Юхим Лазебник в інтерв'ю газеті розповідав: «У мене був знайомий онколог Іван Федосійович Шевченко. Я йому телефоную і благаю поїхати у Черкаси, проконсультувати Симоненка.

- Ви ж знаєте, - чую у відповідь, - у мене таких хворих багато.

- Послухайте, Іване Федосійовичу. Ваше прізвище Шевченко, а якщо я вам скажу, що в нас новий поет Шевченко, котрий тільки почав розвиватися і, не сумніваюся, може вийти на рівень з Тарасом Шевченком. Ви б поїхали до такого?

- До такого поїду.

Я дав йому машину. Він обстежив Василя, прочитав його вірші, а після повернення прийшов до мене в редакцію і сказав:

- Я ніколи не був тонкосльозим, а от у машині, коли їхав назад, заплакав. Допомогти йому вже ніхто не може. Йому залишилося лічені дні...»

 

Лікарі діагностували в Симоненка рак нирок. Досі багато хто з медиків та друзів вважають, що поштовхом до смертельної хвороби стало жорстоке побиття поета міліціонерами. На автостанції у Смілі, де Симоненко був у відрядженні, він посперечався з буфетницею, яка, зачинившись раніше на обід, категорично відмовилася продати Василеві пачку цигарок. О, це повсякденне безкарне хамство радянських буфетниць! Симоненко спалахнув, дістав журналістське посвідчення. Та покликала на допомогу дружків-міліціонерів.

 

Журналісти «Робітничої газети» згадували, що до міліцейського відділку їм дозволили приїхати за Василем тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Ось як згадував на той час завідувач відділом культури «Робітничої газети» Леонід Кореневич: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: - Ось, подивіться... Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

- А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

 

Справу зам'яли, але Симоненко так і не оговтався від фізичних травм. Незабаром зліг. Згорів за кілька місяців, наче свічка.

 

Незадовго до смерті Василь написав листа до редактора «Робітничої газети», в якому просив допомогти матеріально дружині Людмилі Павлівні, сину Олесю та матері Ганні Федорівні, для якої «день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння».

 

Юхим Лазебник, підключивши до справи Олеся Гончара, домігся для вдови і для матері поета спеціальних обласних пенсій. Не всі журналісти зреклися сім'ї поета, коли після трансляції в ефірі «Радіо Свобода» щоденників Василя Симоненка, в Україні його було оголошено націоналістом, а його творчу спадщину заборонено.

 

Але справжні друзі та істинні поціновувачі поезії робили все можливе й неможливе, щоб поширювати творчість Василя Симоненка в Україні. Ось як писав про це Євген Сверстюк: «Багато щирих і добрих рук збирали його рукописи. Багато злих і колючих очей промацували його слово. Та праця добрих завжди переважить».

 

Друга збірка поезій «Земне тяжіння» вийшла після смерті, в 1964 році, збірка новел «Вино з троянд» - у 1965 році, наступного року книга «Поезії», а потім - мовчання 15 років. Саме в ті часи колегам-журналістам Симоненка «порадили» не відвідувати могилу поета. Видання збірки «Лебеді материнства» планувалось на 1971 рік із передмовою Олеся Гончара, в якій він називав поета витязем молодої української поезії. Книга вийшла за наполегливого сприяння однокурсника і щирого друга поета Бориса Олійника лише 1981 року. Більшість публікацій Симоненкових творів побачили світ завдяки старанням великого його шанувальника - професора Василя Яременка.

 

А 2010 року лірика Василя Симоненка зазвучала «живим» голосом - завдяки Національній радіокомпанії України було видано аудіодиск «Лебеді материнства». В нього увійшли 17 записів авторського виконання поетом власних творів. За словами колишнього керівника Національної радіокомпанії України Віктора Набруска, аудіозаписи шукали в приватних колекціях, оскільки в державних архівах не виявилося жодного.

 

Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту, треба шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить з кожним окремо, і в голосі його немає фальші:

 

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Можна все на світі вибирати сину

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Посилання за темою:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    18:00 27.05.2016
    Ирина Навольнева для «Телекритики»
    15:00 27.05.2016
    для «Телекритики»