Олесь Санін: «Поводиря» ми знімали для нового глядача
Олена Коркодим
21.07.2014 15:31
Кінорежисер і громадянин – про новий масштабний фільм, прем’єра якого відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі-2014, культурні орієнтири та ситуацію безголовості в українській кіногалузі

Амбітний «Поводир», у якому йдеться про винищення української культури на зорі 1930-х, став найрезонанснішою картиною Національної конкурсної програми ОМКФ.

 

Після світової прем'єри, що відбулася в одеському Театрі музкомедії, думки кінознавців і глядачів розділила прірва. «У цьому фільмі відсутня драматургія, - шокований кінокритик Олександр Гусєв. - Історії його героїв подано відокремлено, без продовжень. Немає ілюзії, що вони живуть своїм життям - автори картини перетасували персонажів "Поводиря" так, як їм було зручніше».

 

Автор численних публікацій на тему кіно й культури Олександр Володарський на своїй сторінці у Facebook зазначив: «Фільм Олеся Саніна "Поводир" напевно спонсорували ФСБ, Держдума і особисто тов. Путін. З метою дискредитації українського кінематографа і переконливої демонстрації того, що наші брехливі і нестерпно пафосні агітки нічим не кращі за їхні».

 

Глядачі, які поділилися з автором враженнями про стрічку, теж зауважили штучно виписані історії його героїв. В той же час, «Поводир» мало не обійшов усіх претендентів на здобуття гран-прі ОМКФ, «Золотого Дюка», набравши, за підсумками голосування глядачів, 4,598 балів, тоді як володар головного призу, ізраїльський фільм «Мотивації нуль» - 4,65.

 

У підсумку в «Поводиря» дві відзнаки Одеського кінофестивалю, де він був представлений у Національній конкурсній програмі - Приз за найкращу акторську роботу (Станіслав Боклан) та спеціальний диплом журі Міжнародної програми за візуальне рішення фільму (оператор Сергій Михальчук).

 

Українські ж дистрибутори, як розповіли учасники команди фільму журналістами, наперебій телефонують продюсерам «Поводиря», агітуючи «вставити цим фільмом "Сталінград"».

 

Під час перегляду в залі, від першого до останнього кадру стрічки, панувала абсолютна тиша - навіть під час сцен, де сліпий кобзар орудує ціпком незгірш японських самураїв :) Музичну складову картини, де звучить не лише кобза, а й тема українського джазу, - реалізовано на новому рівні українського кіно. Так само вражає видовищність і технологічна якість «Поводиря», хай крізь епічну манеру Олеся Саніна й не пробиваються ознаки живого життя героїв фільму.

 

Нагадаємо, зйомки «Поводиря» розпочалися у 2007 році із залученням 16,6 млн грн, наданих Державною агенцією з питань кіно. І це перша індустріальна стрічка такого рівня, яку, за словами Олеся Саніна, було повністю зроблено в Україні.

 

Як засвідчили відгуки критиків і глядачів, ідеального кіно, що задовольнило б культурні потреби всіх аудиторій, в Україні не знято. 

 

Прем'єра «Поводиря» не стала винятком із правила, за яким в Україні чомусь страшенно мало сучасних фільмів, де всі складові були би реалізовані однаково сильно. Які аспекти в кіногалузі важливо аналізувати журналістам, кореспондент «Телекритики» замислилася, збираючись на інтерв'ю з Олесем Саніним.

 

Знімальна група

 

 

«Глядачі ридали, бо сприймали "Поводиря"

як пряму ілюстрацію подій на Майдані»

 

- Пане Олесю, очікувалося, що національна прем'єра «Поводиря» відбудеться на початку осені 2013 року. Чому все змінилося? Чи зазначали тиску з боку чиновників?

- Ні, це була суто номінальна історія - ми отримали прокатне посвідчення вже в кінці весни цього року. Але я не бачив можливості для того, щоб це кіно вийшло на широкі екрани, скажімо, в жовтні. Я розумів, що це може бути перший і останній показ цієї картини, бо реакції в суспільстві посилювались. А на такі шістдесятницькі яскраві історії, як «нехай буде прем'єра одна», я не згоден - так можна знищити кіно.

 

Мені важливо, щоб «Поводиря» побачило якомога більше людей. Не знаю, чи відповідальна за нього держава, але я в собі відчуваю відповідальність перед джерелом фінансування - я знімаю кіно для держави, для людей, які живуть у державі, не для себе коханого. Для заробітку треба робити інші фільми, і слава Богу, я це роблю десь за кордоном. Це інший ступінь відповідальності. В одному з цих проектів я - найнятий режисер, в іншому - співпродюсер і сценарист і, можливо, стану режисером...

 

Тож щодо «Поводиря» спочатку ми чекали, коли буде можливість розповісти цю історію. А пізніше я розумів, що ми не можемо показати «Поводиря», бо це все одно що сипати сіль на розкриту рану. Мені навіть зараз дуже тяжко від факту, що глядач - навпроти екранів із цими кадрами. А все ж таки я представив її на кінофестивалі, тут в аудиторії дещо інші пріоритети.

 

- Що вас найбільше цікавило в охопленому в «Поводирі» епізоді історії - популяризація кобзарства, винищення української культури, яка, якби не зачистки НКВД, зараз могла би бути абсолютно іншою?

- Мене цікавила правда. Перший титр фільму - в часи капіталізму й репресій усе одно знаходяться люди, які кажуть правду. Наші офіційні медіа, навіть книжки з історії, «офіційна культура» ніколи не відображали правди, прагнень самого народу і справжності всього цього, тому завжди існувало альтернативне джерело. В Україні це була народна творчість, і кобзарі - носії цієї історії, цієї правди. Незрячі, вони могли бачити справжню суть того, що відбувається,  а не те, що вважала офіційною правдою пропагандистська машина. Люди знаходили для себе віддушину в піснях, думах про вічні історії. Вони ходили від села до села й бачили правду, про яку не можна було прочитати в газетах.

 

Ця паралельність культур, паралельність історії переслідує Україну постійно. Може, тому в нас взірцям правди завжди були чомусь не політики, не якісь історичні діячі чи полководці, а люди мистецтва.

 

Джерелом фільму був епос, і сценарій будувався як епос - не епохальний радянський, а епос у структурі, в самій картині, в темпоритмі, в історії, яку розповідали герої. Вони, звісно, мали просто трошки затиснуту драматичну історію, бо конфлікт епосу трохи інакший, ніж жанрової картини.

 

- Зараз усе більше приводів замислитися - чи може мати силу культурний опір, на який не зважають нині такі політики і «полководці», як Володимир Путін.

- Я переконаний, що має. Кіно було завершено рік тому. Ніхто не знав, ми просто вірили, що картина стане актуальною в новинному розумінні. Я, з одного боку, радий цьому, але не причинам цього...

 

Перші перегляди в нас були для студентів ще в березні, після перших розстрілів на Майдані. Глядачі ридали, бо сприймали «Поводиря» як пряму ілюстрацію цих подій, хоча й ідеться про часи дуже давні. Це була складна історія для нас...

 

- Щодо драматургії «Поводиря» ще скажуть своє слово кінокритики. А от щодо ідеологічної складової, як видається, більшість моментів - початок тоталітаризму, проросійська політика, бандитизм, методи переслідувань, - подібні до діяльності влади часів Януковича. Чи проводили паралелі?

- Я не знімав ні про яку епоху Януковича. Він не з'явився сам по собі, це все міфи, які дуже не личать людям, бо вони в цьому жили, терпіли, мирилися. Це не Янукович, це ми були такі. Кожен народ має такого правителя, на якого заслуговує - це не мої слова.

 

Він не монстр. Так, він створив якусь систему, але ж ми під неї прогиналися. Ваші колеги писали «статейки» правильні, одних хвалили, інших ні, брали гроші, картоплю, джинса процвітала. І вони собі прекрасно зараз працюють у професії. Є центральні телеканали, які розповідали одне, а тепер стали великими патріотами. За тим же принципом ті, хто гнобив, стали тепер найбільшими революціонерами.

 

Я тому й не люблю телебачення. Я колись від нього втік, коли побачив, що воно безнадійне з погляду того, що я люблю і що ненавиджу. І воно завжди буде таким, бо телебачення в нас - утриманець олігархів, які мають ті чи інші інтереси. Тепер ситуативно вони стали «жидобандерівцями», як вони розповідають. Що не заважає одному каналу розпочинати кампанію проти власника іншого телеканалу, виставляючи все це гівно на загал, займаючись абсолютно руйнівною історією.

 

А для того, щоби будувати щось важливе й вічне, нам треба докладати трішки більше зусиль. І одні кричать, що не будуть показувати російських фільмів, а самі прекрасно собі крутять шоу, які точно так само розкладають мозок людини зсередини. Якщо ви відмовилися від «Ментів» і «Війни», то що - знайшли на заміну щось гарне й дивовижне? Завжди на телеканалах були утриманці.

 

 

«Оператор Сергій Михальчук, художники-постановники Сергій Якутович та

Влад Одуденко кістьми лягали заради сцен фільму»

 

- Ви знову звернулися в цьому фільмі до минулих часів, бо все ще любите історичне кіно? Чи тому, що в сучасній Україні героїв не бачите?

- Я люблю і вмію робити історичне кіно. Я втомився слухати запитання журналістів щодо того, чому я постійно знімаю українські фільми історичні. Одна справа - мати можливість їх знімати, а інша - коли тобі їх замовляють.

 

«Поводир» - це державне замовлення. Держави всього світу фінансують фільми про людей, які намальовані на їхній грошовій одиниці, вони на це мають право, можливості. А те, що в нас немає альтернативи... Зараз, я думаю, все це зміниться, бо нарешті з'явився активний глядач, який хоче бачити на екрані себе, і це серйозний виклик для авторів. Тому - я переконаний - в Україні з'явиться яскраве кіно. Хоча в нас багато сучасних фільмів, та я навіть уявити собі не можу, хто з українських глядачів матиме можливість переглянути «Плем'я» Мирослава Слабошпицького. Його можуть навіть не взяти в прокат, або поставити сеанси номінально, показавши в регіональних кінотеатрах, як я кажу, «у вівторок у першій половині дня». І в «Племені» може не бути реклами, промокампаній, і широкому загалу ця робота буде недоступною, а ми вкотре запитуватимемо: «Де ж наші українські фільми?!».

 

Я вам чесно скажу, ми втомилися грати в фестивалі та призи, ми хочемо глядача. І ця зима все змінила. Раз у нас відібрали кінотеатри - ми будемо жити в інтернеті. І це не лише моя, а масова історія: вже є критична кількість фахівців, які можуть робити велике кіно і конкурувати в Україні за кінотеатральні кінопокази, бо вже є аудиторія, яка хоче це дивитися і готова за це платити.

 

Зрозуміло, в нас наразі недостатня кількість кінотеатрів, і навіть найуспішніший український фільм не може зібрати касу, яка окупить його виробництво, на жаль. Але ми будемо за це боротися, будемо говорити з телеканалами, щоби вони платили за продукт, будемо змушувати їх, аби вони брали активну участь у виробництві цих фільмів, а не були паразитами, які ставлять його пізно вночі й кажуть, що показали. Однак це вже зовсім інша історія і розмова. Думаю телепродюсери вже самі готові до цієї розмови, щоби не втратити глядача і працювати над цим.

 

«Поводир» для такої телевізійної історії не підходить - це не фільм розважального жанру. Так, це глядацьке кіно, але питання в тому, кого ми вважаємо глядачем. Мені розповідають, що це надто розумний фільм для того, аби його дивилася «наша тьотя Мотя», яка купує «Тайд». Так от, ми будемо боротися! Я готовий спілкуватися з народом. І коли вони побачать реакцію глядача і касові збори, в нас будуть зовсім інші розмови.

 

- Історичні реалії у стрічці поєднані з сучасними візуальними засобами. Таким чином ви шукали способу відмежуватися від «шароварщини», намагаючись зацікавити цією стрічкою нової для України якості  аудиторію з сучасними смаками?

- Ми знімали сучасне кіно на піку сучасних індустріальних можливостей. І я думаю, що за індустріальну частину фільму не буде соромно нікому. Так, намагалися знайти і максимально розширити свою аудиторію завдяки тому, що ми вміємо, знаємо, робимо. Над стрічкою працювали такі майстри, як Алла Загайкевич - дуже відома у світі художниця і композитор електронної музики.

 

Щодо решти, ми камерою намагалися розповісти історію мого героя, передати його сприйняття світу. Зони фокусу і нефокусу, надвеликих планів, усього, до чого він може доторкнутися руками, те, що він може почути, побачити, уявити... Так само засобами звуку ми намагалися розповісти історію про те, як кобзарі люди орієнтуються в просторі і якою великою є частина людської уяви, в який цей звук живе й працює. Це дуже велика і складна робота, і це можливо робити в кіно, і я думаю, що ми з фахівцями - композитором, звукорежисером - це зробили.

 

«Поводир» - надзвичайно цікава і складна робота, але вона зрозуміла глядачеві. Принаймні, ми намагалися зробити не просто відеоарт.

 

- Чи залишилися задоволені мовою картини? Все-таки для українського сучасного кіно ця складова все ще лишається не пройденою висотою, оскільки мова героїв звучить якщо не театрально, то штучно й часто в неживому літературному варіанті.

- Це велика проблема, і ми її бороли ще на рівні сценарію. Гадаю, в «Поводирі» досить жива мова, я тому й працював із Ірванцем, він великий фахівець (За першими враженнями автора, щось таки в цьому фільмі часом звучить штучно - чи мова героїв, чи ж самі ситуації, в яких вони опиняються. - ОК).

 

Над деякими речами ми з акторами спеціально працювали, я витягав з них рідні діалекти. У нас є російська мова дуже специфічна, це мова військового з НКВД. Не скажу, що я на сто відсотків задоволений, я би, звісно, ще щось змінив, але думаю, в фільмі мова достатньо жива, немає там якоїсь спеціальної літературщини. Але є що й вдосконалювати, і ми на правильному шляху.

 

Джамала, наприклад, розмовляла не як у театрі. В житті в неї прекрасна англійська мова, а в фільмі це англійська актриси, яка слухала іноземну з платівок і співає джаз.

 

А Джеффа Баррелла, який грав американця, я просив, щоби це була така манера старої британської школи - технічні терміни, розмови про кохання... Він постійно перепитував, чи правильно говорить, бо це не його лексикон :)

 

До мови ми ставилися дуже серйозно, майже все вдалося, з українською так само. Я це люблю й надалі вдосконалюватимемо цей аспект ще більше.

 

- Розкажіть нам, будь ласка, про спецефекти в цьому індустріальному фільмі. Чи увійшли до нього якісь комп'ютерні кадри, наприклад, вибухи на фінальних кадрах?

- Ні, все справжнє. Це аналоговий фільм, у ньому комп'ютерні історії фактично на рівні ретуші тільки. Дуже важливо, щоби в цьому фільмі було все правдиво. Частина, яка була пов'язана з комп'ютерною графікою, була складною. Водночас, це не пряма графіка, не намальована. Все це дуже складна історія, бо набагато легше намалювати феєрверк, аніж його зняти.

 

Цей фільм від початку і до кінця зроблено в Україні. Хіба колорист Володимир Збігнєв перебував у Москві, але він працював для нас у своїй домашній студії.

 

Нам дуже допомагала компанія «Фільмотехнік», яка є володарем двох технічних «Оскарів». Намагалися зняти кіно так, щоб не було видно камери, уникаючи концепції «яка гарна панорама, яка в нас дуже дорога техніка». Як тільки бачили, що в нас «видно знімальну групу в кадрі», від таких рішень відмовлялися. Щодо зйомок, у «Поводирі» були дуже складні історії.

 

Оператор Сергій Михальчук, художники-постановники Сергій Якутович та Влад Одуденко кістьми лягали заради сцен фільму. Ми витратили величезні зусилля на костюми, на реквізит, на все.

 

- Відтворення епохи, мабуть, потягло за собою найбільшу частину бюджету?

- Так, і все це увійшло в кадр. У нас нічого не пропало дарма.

 

- Що змінилося в українському кіно відтоді, як ви у 2003-му знімали «Мамая» із залученням державного фінансування? Із «Поводирем» вам було простіше?

- Технологія змінилася зовсім. Ми перейшли в еру цифрового кіно, з'явилися зовсім інші засоби комунікації з глядачем, з медіа, і змінився темпоритм сприйняття історії - тепер втримати увагу глядача більше ніж на 30 секунд чи 2 хвилин взагалі неможливо ні на чому.

 

У нас глядач перестав читати масово, перестав до чогось дослухатися масово, ми почали жити в іншому темпоритмі. З одного боку, ми втратили читущого глядача, а з іншого боку, отримали пишучого глядача, який під час перегляду в твітері пише: «Ти знаєш, такий кльовий фільм». Ми отримали пряме спілкування, це і вплинуло і на форму роботи, це розв'язало нам руки, багато технологій стали менш затратними.

 

Все, чого я хотів досягти експериментально, я міг робити ще до зйомок фільму, продумувати всі ці історії. В нас набагато менше було світла на майданчику під час зйомки, ми змогли використовувати всі можливі засоби для реконструкції тодішніх часів.

 

Але змінився глядач, змінилося кіно і, в принципі, сама можливість показу фільму. Ми намагалися бути сучасними.

 

- До речі, як поділилися зі мною першими враженнями поціновувачі вашого кіно, «Поводир» - кіно не того Саніна, до якого вони звикли.

- «Мамай» - це одна історія, і її було створено в запропонованих Держкіно умовах. А з «Поводирем» зовсім інше. Напевне, можна спробувати пошукати між ними щось схоже - якісь традиції, якийсь мій почерк. Ну, напевне.

 

Я ж бачу мистецтво режисури в тому, що ти відповів на своє рішення в кожній історії, яку розповідаєш, щодо стилю, жанру, мови, посилу, темпоритму. Ясно, що я нікуди не подінуся від своїх авторських бачень. Я все ж таки вірю, що в ХХІ столітті автор має право на свій стиль, на свою форму розповіді, але для кожного фільму - своя історія.

 

 

 

«У телеверсії "Поводиря" ширше буде подано тему винищення української культури»

 

- Які моменти поглине телевізійна адаптація цього видовищного фільму?

- Не думаю, що буде менш видовищно. Звісно, я не буду робити фільм розміру 3 на 4 для бабусь, бо, за легендою, є ще хтось живий, хто має чорно-білий телевізор і дивиться на ньому в «моно» Перший національний канал.

 

Ми постараємося, щоби це була так само цікава технологічна історія. Телеверсія буде ще цікавішою: з повноцінними сюжетними лініями й новелами, в яких буде більше наративу. Також введемо ще одного сучасного героя, який розповідатиме історію.

 

Також у цих чотирьох серіях ширше буде подано тему винищення української культури. Адже в «Поводирі» багато що лишилося за кадром - й історія знищення інтелігенції 30-х років, і діяльність театру «Березіля», який у нас набагато ширше знятий, і будівництво пам'ятника Тарасу Шевченку, на тлі якого лише позує головна героїня, й історією кіно, яку тоді творили в Харкові.

 

Джамала буде набагато цікавіша, бо в запропонованих обставинах ми розкрили її, наскільки змогли, але матеріалу про джазову тему було набагато більше, і надзвичайно яскраво це було відзнято.

 

Це буде набагато ширший епізод, і думаю, ціла перша серія буде присвячена історії щасливого міста, надії на те, що яскраве цікаве соціалістичне майбутнє можливе. А потім все це зміниться, зламається й настануть інші дні, і музичні твори епохи замінять фактично нацистські марші - «кочегари-плотнікі» тощо.

 

- Чи вилучатимете криваві кадри, що можуть викликати занепокоєння членів Нацради?

- На вулиці елементів жорстокості набагато більше, ніж у фільмі «Поводир».

 

Я готовий до маркування «+21», якщо представники телеканалу чи Нацради придумають таку необхідність на свою голову. Не більше: я не робив нічого, що пов'язано з неправдою. В мене були стосунки з цими спеціально навченими людьми, які розповідають про неможливість насильства чи небезпеку для дитини, а після цього показують розчленоване тіло на екрані у випуску телевізійних новин... Я глибокий противник таких історій.

 

Хай менеджери й представники Нацради приймають рішення, але воно мого ставлення до картини не змінить. Так, «Поводир» - не дитяче кіно, але світ жорстокий.

 

- Із яким каналом ведуться переговори щодо телеверсії?

- З усіма. Зараз саме починаються покази фільму - гадаю, телепродюсери скоро зрозуміють, що коїться :) У нас телеканали всі дуже прошені.

 

Колись давно, ще в 2007 році, мали попередні домовленості з ICTV. До початку зими маємо визначитися.

 

- Якою буде міжнародна доля «Поводиря»?

- Наразі переговори тривають, і в рамках ОМКФ також. Стрічкою зацікавилися дві європейські країни. Ми би хотіли, аби телеканал, який буде показувати телевізійну версію картини, включився в промо кінотеатрального показу. Наприклад, у Польщі та Німеччині телебачення тісно пов'язане з кінопрокатом, у них це одне ціле, вони допомагають одне одному.

 

 

«Якби в Україні було можливо знімати кіно без Держкіно -

я був би просто щасливий»

 

- Які ви бачите зараз можливості роботи для себе?

- У мене є в роботі декілька різних історій, різних проектів у співпраці з іноземними кіновиробниками, в яких я виступаю не режисером і не автором. Якщо буде нагода працювати в Україні і з Держкіно, і вони захочуть виробництва фільмів для масового глядача в себе, я готовий усе покинути й працювати тут в Україні, з українськими фахівцями і українськими історіями.

 

Ці два проекти за кордоном доволі великі, вони все одно дотичні до української історії, і вони житимуть. Я безробітним не буду, шукатиму можливості розповісти про те, що я люблю, і про те, чого не люблю. Буде ця можливість у кіно - робитиму в кіно, буде в театрі - буде в театрі, я не стою на місці й не сплю. Я весь час працював і я не змінився.

 

- Чи уявляєте собі зйомки наступного фільму в Україні без залучення державного фінансування?

- Якби можливо було знімати в нас кіно без Держкіно - я був би просто щасливий. Бо в цій співпраці були такі речі, як тиск на художників, і навіть із цим фільмом нам вдалося щось зрушити.

 

Я буду щасливий, якщо від імені голови Державної служби, чи від імені міністра культури, чи прем'єр-міністра, чи президента нічого не буде залежати в мистецтві. І це буде ознака цивілізованості нашого суспільства й цивілізованості кіновиробництва. Поки це не так, і тому це драматична історія, але я думаю, що ми на правильному шляху.

 

Я художник, який має своє ставлення до держави. Це апарат примусу, збору податків тощо, і я до будь-якого уряду, навіть найлояльнішого, буду ставитися з пересторогою, і все одно буду до нього в опозиції. Уряд є все одно урядом, який між собою вибирає, яких сто послати на смерть, щоб десять тисяч вижило. Я вважаю, як художник, це все неморальним, але якщо вони будуть жити і допомагати моєму народові, щоби він жив і мав право голосу, я буду допомагати всіма силами. Якщо ні - буду до нього в опозиції.

 

- Чотири місяці українська кіногалузь без голови. Чи має, на вашу думку, велике значення, хто саме очолить Держкіно?

- Ні. Це ж державна машина, і неважливо, водій цієї машини буде повертати ліворуч або праворуч, аби вона їхала вперед. Дуже довгий час багато людей займалися тим, щоби ця машина взагалі не їхала, не існувала; щоби люди взагалі назавжди забули про що-небудь українське, а тим більше про українське кіно.

 

Якщо подивитися на програми Андрія Дончика й Пилипа Іллєнка, то загалом вони ідентичні. Тож хто із них очолить Держкіно, не має принципового значення.

 

- Якщо не Держкіно, то хто фінансуватиме виробництво українських фільмів?

- В Україні не існує іншого ефективного засобу, окрім якихось абсолютно аматорських історій, замовлень на рівні того, що хтось написав п'єсу, багатий і хоче бачити її на екрані. Але це така кооперативна змовницька історія, що не має нічого спільного з глядачем, це просто приватна інвестиція для себе коханого. Поки що інших ефективних і серйозних джерел фінансування, крім державного, я не бачив. Принаймні, зі мною такого не траплялося. Всі фільми, які я робив, в різній мірі фінансовані державою, в різний спосіб. І кожного разу це була окрема драма.

 

А про фільми, у зйомках яких я задіяний за кордоном, в Україні ніхто не чув і ніхто їх не бачив. Може, це й добре...

 

От я робив фільм у 2008 році, який мав прокат, мій співавтор - лауреат двох «Оскарів». Були фільми за кордоном, які знімав під ім'ям продюсера, але я хотів навчитися знімати кіно, і я не бачу в цьому нічого ганебного. Мене запрошують на інші картини майстром спецефектів. У цьому випадку я просто продаю свій робочий час за гроші. Все - там немає мене як автора.

 

Фото автора та із сайту Одеського міжнародного кінофестивалю

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:

    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Читайте також:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    15:00 22.07.2016
    Елена Синицына для «Телекритики»