Діти розпачу
Роман Дубасевич, Zaxid.net
20.12.2010 14:23
Останнім часом на очі щораз частіше потрапляли інтерв’ю з українськими письменниками. Роздуми Юрія Андруховича, Оксани Забужко чи Миколи Рябчука про політичну ситуацію в країні завжди знаходять жвавий суспільний відгук. З огляду на послідовну ліквідацію політичного поля таке пожвавлення серед українських інтелектуалів украй важливе і бажане

Останнім часом на очі щораз частіше потрапляли інтерв’ю з українськими письменниками. Роздуми Юрія Андруховича, Оксани Забужко чи Миколи Рябчука про політичну ситуацію в країні завжди знаходять жвавий суспільний відгук. З огляду на послідовну ліквідацію політичного поля таке пожвавлення серед українських інтелектуалів украй важливе і бажане.
 
З арґументами письменників можна погоджуватися або не погоджуватися, але сам факт їхньої громадянської активності надзвичайно важливий. Деморалізація політичного середовища і глибока зневіра до політичних лідерів робить голоси інтелігенції чи не єдиними орієнтирами у черговій кризі, в якій опинилося українське суспільство після цілої серії виборів. Наступними міркуваннями авторові хотілося би поділитися саме з огляду на значущість висловлювань представників української інтелектуальної еліти.
 
Думки згаданих постатей цікаві ще й тому, що в них вони щоразу повертаються до результатів волевиявлення і намагаються з'ясувати архіважливе для українського суспільства питання: Хто винен у поразці української демократії? «Противсіхи», відсутність консолідованого демократичного табору, економічна криза, Росія, Америка, Євросоюз чи хто інший? Перелік ускладнень справляє гнітюче враження. Однак попри весь трагізм ситуації – політичні арешти, повернення цензури, зневажливе ставлення нової влади до власних громадян, занапащену геополітику – не має іншого виходу, як зберігати тверезу голову. Адже вона така потрібна для аналізу причин кризи, а тим паче для адекватних дій у непростій ситуації прихованої війни, яку нова влада фактично оголосила українському суспільству. У такій ситуації основне завдання перед інтелігенцією можна було сформулювати так: Як уникнути (само)руйнівних політичних тенденцій? Як протидіяти знищенню солідарності між людьми і як консолідувати країну та опозицію?
 
Критичний аналіз «cвоїх»
 
У наступних абзацах я мало звертатимуся до головних персонажів політичного життя. У певному сенсі вони є другорядними. Значно важливішим натомість є ідеології чи погляди, якими керуються політики та інтелектуальна еліта, яка і творить той ідеологічний пул, з якого проростатиме майбутня історія країни. Позаяк і Юрія Андруховича, і Оксану Забужко, і Миколу Рябчука вважаю представниками націонал-ліберального чи націонал-демократичного середовища, то хотів би зосередитися на слабких місцях саме цього табору, в упередженому ставленні до якого мушу зізнатися на самому початку.
 
Можливо, хтось зауважить, що критичний аналіз «cвоїх» зовсім не на часі. Адже час вимагає мобілізації усіх сил для протистояння авторитарним тенденціям нової влади. Така арґументація знайома щонайпізніше з часів Франка та конфронтації з австрійською та польською владою. Але хтось вважатиме й навпаки, що саме зараз, у момент безсилля та розчарування, настав час для ґрунтовного перегляду низки засад українського проекту. Перефразовуючи Оксану Забужко, настав час для третьої спроби. Нехай вона почнеться з ревізії інтелектуальної.
 
На моє глибоке переконання, попри усі зовнішні чиники, ведмежу послугу патріотично налаштованій інтелігенції зробили механізми поведінки, які вона виробила у боротьбі з імперіями та тоталітарними режимами і які виринають в інтерв'ю з шанованими авторами. Одним з цих механізмів була ідеологія українського націоналізму та наївна євроцентричність. Без сумніву, героїв моєї розвідки важко запідозрити у симпатіях до правих. Від початку своєї творчості вони виступали й виступають проти тоталітаризму та ксенофобії. Їхній особистий внесок у демократизацію та лібералізацію українського суспільства просто неоціненний. Однак мені йтиметься про речі, можливо, менш усвідомлені, бо надто вплетені в ідеали, за які українські інтелектуали боролися. Тоталітарні режими зникли, частково демократизувався і сам націоналізм, однак антидемократичні елементи націоналістичного дискурсу так і залишилися в арсеналі української, а як свідчать дискусії у Австрії чи Франції, і європейської інтелігенції. Отже, ми у добірному товаристві.
 
Одним з таких компонентів вважаю стереотипне ставлення до російськомовної частини України, до російської культури, до Сходу загалом. Його коріння сягає уявлень про Європу та Азію, а також супровідних ідей про націю та ідентичність, які виникли в період розквіту європейських імперій та західноєвропейських національних рухів. Сформувавшись під впливом російського та європейських імперіалізмів, радянського тоталітаризму, іноді у жорстокій боротьбі, український національний рух несе у собі важкий спадок. І як свідчать результати двох останніх виборів, традиційні регіональні моделі поведінки та історичні травми вкотре зіграли з нами у злу гру. Однак замість пошуку культурного діалогу та солідарності в межах країни та поза нею для боротьби проти спільного ворога – тоталітарного мислення і криміналітету, українськомовна частина України далі схильна дивиться на політичний та економічний конфлікт через етнічну призму. Благо, у цьому їй радо допомагають особи на зразок Дмитра Табачника чи Олега Тягнибока. Неймовірно, але минуло 20 років, і слова відомого хіта Братів Гадюкіних про «хлопців з Бандерштадту», машінґвер та Миколину бомбу, яка сорок років пролежала під стріхою, а «на сорок першім сі зірвала» з жартівливої пісні таки стали реальністю.
 
«Чистота» нації
 
Парадоксально, але боротьба проти дискримінації не завадила українському націоналізму засвоюти низку понять, які чудово надаються для дискримінації, поділу на своїх-чужих, правильних-неправильних. Про ці тенденції вже давно на сторінках Української правди пише харківський правозахисник Михайло Дубинянський. Підозрюю, що більшість українців навіть не здогадується, що уявлення про «чистоту» чи «органічність» нації, мови чи традицій виникли порівняно недавно. З позиції сучасної гуманітарної науки вони є історичною фікцією. І цю фікцію ми вперто намагаємося втілити, штовхаючи решту країни в обійми злочинців. Ми просто ніколи не були по інший бік барикади, або ні: ми не можемо собі уявити, що українська культура може бути засобом насильства, а її представники плекати недемократичні погляди. До речі, відзначена європейською премією Шарля Вейонна збірка есеїв відомого французького письменника ліванського походження Аміна Малуфа (Amin Maalouf) так і називається «Убивчі ідентичності», суть якої найкраще передає її англійська назва – «Іменем ідентичності: насильство та потреба в приналежності» («In the Name of Identity: Violence and the Need to Belong»)..
 
Коментуючи в останньому інтерв'ю «Українській правді» стан української політики, Оксана Забужко висунула тезу, з якою важко не погодитися. На думку Оксани Стефанівни, Янукович – це неспокутуваний радянський спадок, «невивчений урок історії», «мертвий СРСР, що хапає за ноги живих». Тією чи іншою мірою такі погляди поділяють і Юрій Андрухович, і Микола Рябчук. Так, причину поразки демократичного табору Андрухович вбачає у тому, що: «Ми далі стоїмо там, де були, – у совку. [...] Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема».
 
 
 
 
Андрухович називає два арґументи, відомі ще з часів перебудови: до кризи спричинилася відсутність історичної пам'яті та національної єдності. Але про чию пам'ять йдеться? І про яку єдність? Припускаю, що йшлося таки про спадок радянського режиму. Але що робити з іншою українською пам'яттю – про тоталітарні націоналістичні режими, про яку нещодавно у престижному Нью-Йоркському книжковому огляді (New York Review of Books) у статті «Проігнорована реальність» («Ignored reality»), посилаючись, зокрема, на Україну, писав відомий історик Східної Європи Тімоті Снайдер.
 
Водночас, уже на базовому етапі формулювання суспільного діагнозу між українськими інтелектуалами вимальовуються певні відмінності. Так, поразку демократичних сил Андрухович бачить передусім в ілюзії соборності та у національному месіанізмі, хоч у попередній цитаті скаржитися і на «союз племен». Але не будемо дріб'язковими. Важливо, що, попри свій статус, Андрухович має мужність критикувати одну з підвалин націоналізму – його безкомпромісність, одержимість територією та символами, а не інтересами простих громадян. Відтак за погіршення політичної чи мовної ситуації письменник цілком допускає поділ країни. Така відкрита позиція авторитетного літератора, що натякає на дискусію довкола таких сакралізованих понять, як національна територія та мова, виглядає дуже симпатичною і може зберегти нерви і життя багатьох українців.
 
Цікавим натомість є інше: на підставі чого Андрухович вважає «навернення» Сходу та Півдня безглуздим? На базі існування рівноцінних проектів? Аж ніяк ні: переконувати Схід і Південь не варто, бо вони належать до іншої політичної цивілізації. Здогадайтеся до якої?
 
Попри відверту критику національної ідеї слова письменника таки містять певну двозначність. З одного боку, можна щиро порадіти, що українське суспільство в особі Андруховича дозріло до критики націоналістичних, по суті, антидемократичних гасел, які, завдяки кризі, знову стають приваблими. Тож маємо нарешті зразок довгожданого українського лібералізму – видатний представник сучасної української культури визнає можливість різних сценаріїв розвитку подій. Та на відміну від класичного лібералізму, який культурне різноманіття радше заохочує, згадані регіональні відмінності України Андрухович чомусь вважає слабкістю.
 
Звідси один крок до розчарованого твердження, що «як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає». Але невже проблеми українців на Заході та Сході такі різні? І чи очевидним є протиріччя, які формулює автор? Адже, з одного боку, він пропонує ліберальний розв’язок, де державний устрій не є догмою і вимагає дискусії. Де громадяни України можуть самостійно вирішувати свою долю і де пріоритетом, як і належало б для ліберала, є свобода вибору і культурне розмаїття, а не наперед визначена мета, наприклад, побудова монокультурної держави міжвоєнного зразка. Водночас, маємо дилему: лібералізм лібералізмом, але перспектива жити у якомусь «союзі племен», поміж дикунами, виглядає не надто симпатично. Як не крути, а національну державу, виходить, треба, хоч і у полегшеній версії.
 
 
Спільний знаменник 
 
Галас, який щоразу викликають коментарі Андруховича у патріотичних колах, можна зрозуміти. Водночас, їх можна пояснити лише вкрай повільною ротацією розумових коліщаток їхніх представників. Адже принцип територіальної цілісності країни є однією зі священних корів національної ідеї, її ultima ratio. Як бачимо, навіть таке делікатне торкання національних нервів викликає глибоке подразнення. Набір закидів у бік Андруховича до болю знайомий: декадентство, деґенерація, космополітизм і відчуження, викликане тривалим перебуванням за кордоном та неспинними потоками іноземної валюти. Так, рівненський критик Микола Кульчинський на сторінках «Української правди» безстрашно закидає Андруховичу нездатність продукувати вартісні тексти. «Стрімкості» й «радісності» бракує в Андруховича, як у Донцова, а тому: «...завершуючи, я б порадив усім молодим літераторам, усім, хто збирається жити в Україні та хоче для неї добра, перестати на деякий час читати опуси Андруховича. Почитайте краще молодих Тичину, Рильського, Влизька, Бажана, Зерова та інших.
 
Серед рафінованих закидів, Кульчинський непомітно приходить до чудодійного рецепту. Хочеш допомогти Україні, утримуйся від Андруховича. Цікаво, що зазвичай стриманий та самоіронічний Андрухович вважає навпаки: все було б інакше, якби люди більше читали, зокрема і його тексти. Тут письменник хоч і відмовляється від проекту політичної соборності, однак таки оскаржує брак соборності культурної.
Але залишмо у спокої Андруховича. Попри всі прискіпування його думками можна пишатися. Адже в ситуації щораз більшої суспільної напруги, він дозволив собі поміркувати про ціну питання. І залишає двері відкритими. А це для виснаженого, а віднедавна знову грітого героїзмом та пафосом жертви українського суспільства, може виявитися рятівним виходом: «Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?».
 
І хоч у розмові інтерв'юер раз-у-раз зондує войовничість письменника, внаслідок чого у розмові таки виринає автомат Калашникова, але, на щастя його привид мирно мандрує до арсеналу спогадів про службу в радянській армії, де йому, зрештою, і місце. Натомість сучасні українські конфлікти Андрухович має намір лагодити за допомогою футболу і локального патріотизму. Прошу не посміхатися, бо, як свідчить приклад Ахметова, для політичного маркетингу Партії регіонів футбол далеко не остання річ. Водночас, надія на те, що уболівання за одну команду буде фундаментом суспільної консолідації та реформ доволі непереконлива. Утім, навіть відсилаючи до футболу, Андрухович таки рухається в напрямку мирного вирішення конфліктів. І це усвідомлення – принциповий момент. Воно далося українському суспільству надзвичайно дорогою ціною, і нехтувати ним може лише той, кого українська історія нічого не навчила.
 
«Креольська загроза»
 
Трішки складніше виглядає справа з наступним героєм статті – Миколою Рябчуком. На відміну від Андруховича, пан Микола часто виступає у ролі фахового коментатора подій в Україні та за її межами, адже більше, ніж Андрухович, працює з сучасними політичними та соціальними дискурсами. Свій авторитет Рябчук здобув не лише завдяки своїм літературним текстам, блискучій публіцистиці, а насамперед як один із засновників львівського літературного андерґраунду 70-х та один з найпомітніших представників сучасної української ліберальної думки.
 
 В інтерв’ю ZAXIDNET під назвою «Ящірки, яким шкода позбутися хвоста, позбуваються голови» Рябчук, на перший погляд, залишається вірним ліберальній доктрині. Він цілком погоджується з Андруховичем і пропонує дуже схоже рішення – не хочете до демократії та Європи, залишайтеся собі з Росією, з ким завгодно, але без нас: «Якщо ми ліберали і гуманісти, то мусимо прийняти людиноцентричний, а не державоцентричний погляд на проблему. Звісно, тут виникає проблема меншин, які хотіли б залишитися у своїй країні – але за доброї волі та належного міжнародного нагляду ці проблеми можна цілком мирно вирішити: обміном територій, населення або й просто відкритими кордонами та максимальним забезпеченням прав меншин у нових державах».
  
 
 
  
І хоч все мало б відбуватися у цивілізований спосіб, «під егідою міжнародного права», але після тих депортацій, які пережила Україна, від ідеї переселення з уст ліберала починає млоїти. Варто лише згадати про недавні події – Балканську війну та ізраїльсько-палестинський конфлікт, адже наслідком масового переміщення людей навіть за демократичних умов під наглядом міжнародної спільноти є гуманітарні катастрофи. Утім з огляду на щирі демократичні ідеали автора цю репліку можна пропустити повз вуха. Значно цікавішим, на нашу думку, є дещо інше.
 
На відміну від Андруховича, у своїх виступах пан Микола неодноразово використовує термінологію постоколоніальних досліджень. Якщо не враховувати покоління шістедисятників, наприклад, Івана Дзюби, то разом з Оксаною Забужко, Марком Павлишиним, Тамарою Гундоровою та гарвардським літературознавцем Григорієм Грабовичем, Рябчука можна вважати піонером постколоніальної думки в Україні. У своєму тлумаченні післявиборчої кризи Рябчук вкотре звертається до постколоніальних концепцій. На його думку, Україна давно реалізувала б себе як нація, якби не згубний вплив імперії. Так, внаслідок голоду, політики переселення та русифікації на Півдні та Сході України виник небезпечний тип населення, так звані «креоли». Ці сумнозвісні креоли є людьми з наскрізь корумпованою свідомістю: «Якщо називати речі власними іменами [sic!], то у березні в нас відбувся державний переворот, і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених українськомовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).
 
Не будемо з опалу зараховувати шанованого автора до сумнівного товариства, представники якого традиційно вважають російськомовних мешканців Сходу та Півдня України «зрадниками», «манкуртами», «яничарами», «ордою» чи «азійщиною». Можна не сумніватися, що як фахівець пан Микола чудово усвідомлює ідеологічну підшивку цих термінів.
 
На перший погляд, вжиток терміну «креоли» бездоганний. Адже йдеться про населення, яке виникло внаслідок змішування різних етносів та відмовилося від місцевих звичаїв, мови, витворивши новий тип культури. Але читачеві відразу зрозуміло, хто «наші» – гноблені автохтони, які відважно протистоять східним загарбникам та їхнім креолізованим посіпакам. Все було б добре, якби не ця «п'ята колона» всередині країни. Як нам натякає автор та підказують закони латиноамерикарнського вестерна, ця мішана частина ще гірша за самих загарбників. Бо не може пробачити тубільцям стійкості, а собі – відступництва, й тому безконечно мститься, вигадуючи щораз демонічніші способи знущання над корінною нацією. Cвою злість і комплекс меншовартості креоли зганяють на згаданих уже «неасимільованих одноплемінниках». Нищення всього справжнього і автентичного – метафізична місія креолів.
 
Постколоніальний дискурс
 
Рельність наче «свідчить» на користь Рябчука. Адже основна електоральна база теперішнього президента, Донбаський регіон, фактично є найбільш криміногенним, радянським і російськомовним. Здивування викликає дещо інше. Людина, хоч трохи обізнана з постколоніальною методологією, буде заскочена зневажливим ужитком слова «креоли» таогульним неґативним зображенням населення величезного високоурбанізованого регіону. Тим паче, що за останні двадцять років такі видатні постколоніальні теоретики як Роберт Янґ та Омі Баба написали цілі томи для реабілітації гібридних культурних форм.
 
Небезпека Рябчукової позиції криється у тому, що від імені постколоніальної науки він фактично подає культурні стереотипи. Таку стиґматизацію кількох мільйонів співгромадян навіть з великою натяжкою не можна зараховувати до постколоніального дискурсу. Таке таврування впливу імперії в кращому випадку нагадує ранній період постколоніальної теорії, її антиколоніальну фазу. У постколоніальній теорії її іноді називають «фанонізмом» за іменем одного з перших теоретиків деколонізаційного руху, психіатра та політика Франца Фанона (1925-1961).
 
Праці Фанона стали ідеологічним фундаментом для антиколоніальної боротьби цілої низки народів Африки, Азії та Латинської Америки. Внесок Фанона полягав у аналізі впливу колоніальної системи на психіку колонізованих, зокрема феноменів відчуження та деперсоналізації («Чорна шкіра, білі маски», 1952). Одним із засобів деколонізації, особливо на ранній стадії боротьби за незалежність, Фанон вважав насильство. Воно мало повернути колонізованим віру у свої сили та консолідувати суспільство («Гнані й голодні», 1961).
 
При цьому з поля зору часто випадає той факт, що праці Фанона містили чимало і суперечностей та пересторог. Одна з них полягає у тому, що, попри величезний антагонізм між білим та чорношкірим населенням, для Фанона важив не так расовий, етнічний чи мовний, як соціальний аспект колоніалізму. Фанон був автором концепції класу компрадорів, себто нової національної еліти, яка в ході успішної антиколоніальної революції ставала на місце ненависних колонізаторів, однак не менш «успішно» продовжувала колонізаторське ставлення до своїх громадян, зокрема у формі нещадної економічної експлуатації та встановлення політичної диктатури.
 
За Фаноном, трагедія антиколоніальних рухів полягає у тому, що вони не тільки повторювали помилки своїх учорашніх «господарів», а й примудрялися протринькувати величезний кредит довіри до незалежності, демократії та дієздатності новоствореної нації. Антиколоніальний рух лише тоді матиме успіх, якщо національна революція перейде у соціальну, стане міжнародним рухом, за допомогою якого людство спільно вирішуватиме проблеми світу. Утім, найбільша трагедія криється у тому, що сам Фанон виразно застерігав перед наївною ідеалізацією національної культури та минулого: «Колонізований інтелектуал, який звертається до свого народу через [народну] культуру насправді поводить себе як іноземець. Іноді він беззастережно виражатиме своє прагнення бути якнайближче до народу, вживаючи діалект, однак виношувані ним ідеї не матимуть нічого спільного з конкретною ситуацією, у якій перебувають чоловіки та жінки його народу. Та культура, до якої звертатиметься інтелектуал, дуже часто буде лише набором партикуляризмів. Він хоче пристати до народу, натомість пристає до його зовнішнього однострою, що лише поверхово передає інтенсивну, щораз змінну підземну течію народного життя. […] Культурі ніколи не властива прозорість [народних звичаїв]. Вона уникає будь-якого спрощення. У своїй суті вона є протилежністю звичаїв, які завжди є занепадом культури. Триматися традиції, або прагнути відновлення утрачених традицій означає не що інше, як йти не тільки проти історії, а й проти свого народу».
 
Я дозволив собі таку розлогу цитату, аби показати, що поділ на «аборигенів» та «креолів» на базі історії чи традиції є украй незадовільним. Шкода від нього полягає у тому, що він упроваджує дискримінацію щодо частини громадян України, які відтепер культурно чи «цивілізаційно» стають громадянами другого сорту – «манкуртами», «люмпеном» і т.д. В основі такого бачення лежить сумнозвісна ідея «чистоти нації», дотичність якої до расизму переконливо показав такий класик націоналізмознавства Ерік Гобсбаум. Тісно з нею пов'язане уявлення про т.зв. «національне відродження», себто повернення до передколоніального, «первісного» стану, коли українці були такими собі «культуртрегерами»: незіпсованими чужинськими впливами, з чіткою ідентичністю, високоосвіченими та носіями високих моральних рис. Саме тут, на мою, думку і криється потенціал для насильства – не фізичного як у Фанона, тут Рябчук бездоганний, а символічного – через надання переваги певній традиції, певній мові й встановлення певної ієрархії регіонів: більшою чи меншою мірою «національно свідомих».
 
У своєрідній інтерпретації постколоніальнізму Рябчук готує ще один сюрприз. Так, кризу сучасної України автор пояснює приналежністю електорату Януковича до «Дикого поля»! Невже Україна ментально мала б серйозно повернутися у добу Гетьманату? А що робити з модерністю? З російсько-, їдише- чи польськомовними містами? З двомовними Котляревським, Шевченком, Лесею? З Шоломом Алейхемом, Булгаковим, Лєсковим, Бабелем, Малєвічем, Шульцом, Ротом, Курковим, Клехом та Померанцевим? З багатющою ліберально-демократичною традицією Росії? Вони чужі Україні? Та вони їй конче потрібні! Адже Росія мала свою багатющу європейську традицію, своє «вікно у Європу», і як влучно пише харківська, а тепер віденська дослідниця Таня Журженко «я ніколи не погоджуся з арґументом, що для того, аби відкрити нове [українське] вікно у Європу, слід закрити старе. Правда, однак, у тому, що усі вікна слід час до часу протирати».
 
Замість того, аби нарешті визнати українсько-російські чи українсько-єврейські стосунки як культурний спадок України і вивчати його, ми досі вважаємо, що Україна закінчується там, де закінчується українська мова і культура. Без сумніву, вони зазнавали утисків з боку імперій та режимів. Але що робити з невідворотністю певних процесів? З новими культурними явищами? Так, багатомовність та багатокультурність часто є джерелом конфлікту, але чи не є вони також величезним культурним потенціалом країни? І джерелом конфлікту тільки через відсутність доброго політичного менеджменту і маніпуляції?
 
Якщо під впливом Фанона ще можна загравати з ідеєю національної революції, то таке дискримінаційне бачення «креольської» частини України відкрито суперечить ідеям іншого засновника постоколоніального методу Едварда Саїда. У своїй, перекладеній українською праці «Орієнталізм» (1979) Саїд наголошує, що причиною колонізації були не тільки економічні чи військові інтереси, а й уявлення про «іншого», поділ світу на цивілізацію і варварів. І хоч цивілізації Давньої Греції та Риму розквітли саме завдяки контактам зі Сходом, Малою Азією, європейці порівняно мало знали про Схід, натомість виробили переконання у своїй вищості. У «Орієнталізмі» Саїд переконливо доводить, що образ Сходу як радикально «чужого», «іншого» Європи був важливою стратегією для конструювання європейської ідентичності як вищої, розвинутішої, шляхетнішої, культурнішої, гуманнішої. І що такий позитивний власний образ часто був прелюдією до завоювання та економічної експлуатації «дикого», «варварського», «корумпованого», «язичницького», «полігамного» Сходу. Пробі, Схід вимагав порядку! За Джоржем Оруеллом, така стратегія творення ідентичності за принципом антипода, коли власна культура стає носієм усіх позитивних ознак, а чужа – усіх неґативних, є однією з прикмет і націоналістичного світогляду, який так виразно втілює путінський режим.
 
Як українські письменники трактують іншого? А тут виявляємо цікаві відмінності. Якщо Андрухович скептично ставиться до соборності, себто спільності з «іншим» – Донецьком чи Луганськом, обґрунтовуючи своє ставлення, так би мовити, естетичною несумісністю, то арґументи пана Миколи можна сміливо вважати хрестоматійним прикладом вітчизняної «орієнталізаціїї»: «Я в це [соборність] не вірю, але й сперечатися із «соборниками» не маю наміру. На все свій час. Особисто для мене Україна закінчується на історичних кордонах Речі Посполитої та Гетьманщини. Все решта – Дике Поле [sic!]. А те, що там, мовляв, теж є «свідомі українці», мене ні в чому не переконує. Українці є і на Холмщині, і на Берестейщині, і в Канаді, і, може, навіть на Кубані. То й що? Найрозумніше, до речі, що міг би зробити сьогодні Путін, це подарувати нам ще й Кубань укупі з Курщиною та Воронежчиною. Тоді б навіть без «тушок» його аґентура формувала б у парламенті конституційну більшість – з усіма бажаними для Кремля наслідками».
Все ніби грає – і росіяни втручаються у внутрішні справи України, і населення на Сході більше прихильне до Росії. Однак, як зауважує Саїд, проблема Європи полягала не у тотальній фантазійності знання про Схід, а у його взаємодії з реальністю. Заковика не у фактах, які знайдуться, а в тому, що іншого, чужого у Сході та Півдні ми бачимо незалежно від них, за інерцією. Надто давнім і густим є перелік неґативних ознак щодо Півдня на Сходу України. Надто стійкою є традиція зображення цих теренів як промислових, «денаціоналізованих». Надто дзеркально неґативний образ Донбасу відображає позитивні уявлення про себе. І надто добре такий образ лягає на стару традицію Західної Європи відмежовуватися від Східної, про що у своїй книжці «Винайдення Східної Європи» невдовзі після падіння стіни вже у 1996 р. писав стенфордський історик Леррі Вулф (Larry Wolff), натякаючи, наприклад, на роль Заходу у спорудженні та підтриманні Залізної завіси. І хоч Андрухович налаштований відкритіше і може собі уявити інтелігентну і російськомовну українську ідентичність – це той російськомовний читач, який приходить на його вечори у Донецьку чи Харкові – однак згадані регіони все одно не його.
 
З паном Миколою важко не погодитися. Справді, виборці на Сході та Півдні України традиційно віддають свої голоси за авторитарну Партію регіонів. Але чомусь усі забули, наскільки традиційна лінія двоподілу України пересунулася на Схід та Південь ще під час Помаранчевої революції, не кажучи вже про масові протести проти фальсифікації виборів у Харкові, Луганську та Одесі та протести підприємців на Майдані! Це так протестує «орда»? Що ми знаємо про культуру тих теренів, про щоденну боротьбу їх мешканців за елементарні свободи, людську гідність, добродут і т.д. Але термін «Дике поле» нівелює ці зміни, у ньому не має місця для джазового оркестру, який донедавна мав свої репетиції у міському палаці культури у Донецьку і якого звідти просто викидають, ані немає тут молоді, яка бореться за свої приміщення в Одесі.
 
Уважні читачі справедливо зауважать, що критика Саїда стосувалася Заходу саме через його панівне становище. Хіба ж українськомовна частина країни, від імені якої виступає пан Микола має схожий вплив? Хіба ж вона домінує над Сходом та Півднем? Адже маємо донецько-луганський уряд Януковича, фінансово-промислове серце країни б'ється на Сході, усе навпаки. Як завжди, в Україні ситуація заплутаніша, ніж у хрестоматійних моделях. Хоч у медійному просторі й побуті України домінує російська, формально саме українська стала вивіскою політичного проекту, офіційною мовою де факто двомовної країни. Врешті, мовою, до якої великій частині громадян довелося раптово звикати.
 
Влада мало зробила для розвитку української культури та її успішного співіснування з російською, однак задля своєї леґітимності вважала своїм обов'язком пропагувати національний іконостас – козацтво, Мазепа, Крути, ОУН-УПА, національну символіку, уніформи і т.д. Для частини українського суспільства в цьому не було нічого природнішого, здавалось, нарешті обіцянку національного відродження буде виконано, і країна отримає забутих героїв, літературу, мистецтво і т.д. Але проблема у тому, що навіть упровадження жовто-блакитного прапора, тризуба і т.д. цілком могло бути актом символічного насильства над «несвідомою» частиною України.
 
Український «дранґ нах остен»
 
Але повернемося до третього персонажу – Оксани Забужко. Висловлювання і Андруховича, і Рябчука свідчать про те, що вони поволі резиґнують з «навернення» Сходу. Один, покликаючись на чужу естетику індастріалу, інший – на «Дике поле». І хоч це виглядає як толерантна позиція, мовляв, хай роблять, що хочуть, лиш дали б жити, та пропонована картина не-помаранчевої України не викликає особливої симпатії чи солідарності. Радше відчуження і бажання якнайшвидше відокремитися. Саме в цьому нагромадженні неґативних рис, протиставленості Сходу чи Півдню і криється спадок європейського орієнталізму, який парадоксально підсилюється опозиційним до нього антиколоніальним націоналізмом.
 
 Утім, якщо від висновків Андруховича та Рябчука віє депресією, то арґументи пані Оксани відображають протилежну – майже маніакальну фазу. Адже непереборна несумісність, яка спонукає перших згірчено відмовитися від українського «дранґу нах остен», навпаки додає наснаги Забужко. На її думку, Схід та Південь підтримали б націоналістичну ідеологію, якби знали правду. Тому треба набратися терпіння й зайнятися прозелітизмом, як не політичним, то літературно-патріотичним. На жаль, у випадку пані Оксани заперечення реальності досягає свого апогею. І якщо інстинкт самозбереження не підводить Рябчука та Андруховича у їхніх політичних преференціях – обоє на сумнозвісних виборах голосували за Тимошенко, то пані Оксана рішуче відкидає останню альтернативу. За її словами, Україна щойно вбереглася від «жіночого фашизму» (sic!), який має супроводжувати усе наступне століття: «Жінки тільки в 20-му столітті вийшли на арену історичних дій, і впізнавати в них нових Сталінів і Троцьких людство ще не навчилося. Це була перша така проба. ХХІ століття, напевно, буде століттям «жіночих фашизмів», але вже не в Україні».
  
 
Якби Партія регіонів оголосила конкурс на найабсурднішу дискредитацію опонента (і єдиногореального демократичного кандидата!), то за таку рафіновану шпильку Забужко сміло претендувала б на гран-прі. Утім найбільше дивує те, що загрозу жіночого фашизму оголошує авторка «Польових досліджень», яку заслужено вважають чільною представницею українського фемінізму. Привид жіночого фашизму – це страх перед дієвою жінкою?
 
Як і попередники, Забужко теж бачить українців в трибалістичному ракурсі, як «індіан в яких на озброєнні тільки дротики». Але якщо інтелектуали-чоловіки відмовляються (!) від буквального застосування «дротиків», то пані Оксана їх цілком допускає. Відтак питання про менше зло, Януковича чи Тимошенко, вважає безглуздим. Адже справжній вибір тоді, коли вибираєш «між ‘вогнепальною зброєю’ і ‘вогняною водою’». Не будемо зупинятися на наслідках таких переконань. Повернімося до нашої постколоніальної дискусії.
 
А тут увагу привертає аж надто дражлива реакція, яку в Забужко викликали слова Андруховича щодо відокремлення Донбасу. Як і належало б авторці «Хронік від Фортінбраса», наша героїня швидко виявляє сліди європейського колоніалізму в репліці Андруховича. З цим все гаразд. Однак пані Оксана надає їм несподіваного тлумачення:
 
«Для нього [Андруховича] було значно важливіше, що його позиція тоді дуже сподобалася полякам, і звідтоді 10 років він позував перед ними в ролі «правильного українця», повторюючи їм їхній старий «яґеллонський міф»: що тільки Галичина, тобто там, де були поляки, – то є Європа, а все, що за Збручем, – то вже «дикий Схід», варварство й азіатчина.
 
Це подобається в Польщі, і це подобається в Росії, хоч і з різних причин. Юра не буде говорити нічого, що завідомо не подобається».
 
Не будемо гаяти час, з’ясовуючи дражливі моменти, як-от особисті антипатії. Те, що письменниця вважає особистим нарцисизмом, видається радше спробою критичного перегляду націоналістичних міфів, хоч, може, і не до кінця послідовною. Якщо тлумачити «Музей покинутих секретів» як спробу написання української драми 20 ст., то, перефразовуючи саму авторку, можна сказати, що його останній розділ пишуть не лише нащадки номенклатури, кримінал чи СБУ. А в цьому їм посильно допомогає українська інтелігенція на зразок проф. Юхновського, д-ра Володимира В’ятровича чи самої Забужко, які в цьому уподібнюються до героїв грецької трагедії, що так і не можуть збагнути, чому доля карає їх так нещадно. Джини Партії регіонів були випущені з пляшки також руками націоналістичного середовища.
 
 
(Ре)трансляція колонізаційної травми
 
Анти-демократичний імідж «Дикого поля» виглядав би переконливіше, якби Західна Україна сама була зразком демократичних цнот. Однак більшість галичан забуває, що, окрім своїх незаперечних здобутків у справі розвитку мови, громадських та політичних організацій, Галичина стала колискою українського інтегрального націоналізму, який пішов нехай на тимчасову співпрацю з німцями, на геноцид поляків і без особливого співчуття спостерігав за винищенням євреїв та циган (ромів). Про що промовисто свідчить бодай стан культурних пам’яток та представленість цих культур у шкільних підручниках. Тому «популяризація» ОУН-УПА за участю держави, проголошення Бандери і Шухевича героєм України стали псевдо-тріумфом Галичини, але ударом по слабкій ще українській демократії. Тим дошкульнішим, що підточували її у чутливій сфері колективної пам'яті. На тезу про «гримучу креольську суміш» можна було б закрити очі, якби Галичина сама показала приклад демократичного, критичного опрацювання власного минулого. На жаль, цього не сталося. У важкому конфлікті з окупацією зовнішньою, Галичині так і не вдалося звільнитися від окупанта внутрішнього – її антидемократичної (анти-колоніальної) націоналістичної традиції та супровідного до неї стадного інстинкту. У цьому сенсі національне місіонування Сходу, «п’ємонтськість» Галичини було нічим іншим, як (ре)трансляцією на Схід колонізаційної травми, яку пережили самі галичани.
 
Сучасним постколоніальним моментом щодо Європи є те, що Україна залишається з цією проблемою на самоті. До речі, цій же проблемі – байдужості Західної Європи до проблем Східної та Третього Світу, попри величезний потенціал впливу, присвятив свій останній передсмертний есей у серпневому німецькому «Шпіґелі» один з найвідоміших істориків сучасності Тоні Джадт, про якого згадував Славко Грицак. Зрештою, цю проблему вже давно і цілком адекватно артикулювали і Юрій Андрухович, і Оксана Забужко і Микола Рябчук. Існування візового режиму з ЄС – найочевидніший доказ актуальності цієї теми.
 
На відміну від країн Західної Європи, які, завдяки тиску американців та повносправній гуманітарній освіті, вдалися до перегляду національних та політичних традицій, Україна, попри 50-річний відрив у часі, ідеологічно опинилася у довоєнному минулому. Як і в реальності, зайнялася імпортом металобрухту та секонд-хенду, на сей раз значно небезпечнішого, бо ідеологічно «радіоктивнішого». І саме тому Національна комісія з питань захисту суспільної моралі у боротьбі з насильством та порнографією забороняє роман Ульяненка та Сімпсонів, а упровадження принципу політичної нації чи «креолів» вважають загрозою для України. Воістину – ящірка втрачає хвоста, коли голова у розпачі.
 
 
Роман Дубасевич, Zaxid.net
 
Фото -  http://zaxid.net 
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:
㞵芭놎떀 // 21.12.2010 11:35
"навіть упровадження жовто-блакитного прапора, тризуба і т.д. цілком могло бути актом символічного насильства над «несвідомою» частиною України"... --- Це цілковита капітуляція перед янучарами. Але вся старанно збудована в статті конструкція аргументів руйнується при зіткненні з реальністю. Порівняйте нашу ситуацію з Прибалтикою. Прибалти не кланялися зайдам, а поставили їх на місце. Примусили поважати державну мову. І чомусь їхні "мігранти" не поспішають повернутися на свою історичну батьківщину. В Україні росіян близько 17 відсотків. І те, що бандити тимчасово захопили в країні владу, ще не привід відмовлятися українцям від своїх ідеалів...
    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Всі коментарі
    Посилання за темою:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    10:00 31.05.2016
    Ирина Навольнева для «Телекритики»