Український ефір — «русский мир»

Ігор Лосєв, «День» 30-07-2010

Активно висвітлювані телебаченням події останнього тижня нагадують нашестя

Російські телеканали передають захоплені репортажі із Севастополя та Криму, присвячені масовому російському десанту на ці, поки що українські, території (на що ТБ сусідньої держави, втім, уже не звертає уваги). Море російський прапорів: державних, військових та історичних. І лише подекуди поміж іншим - українські. Всім і всяк дають зрозуміти, що росіяни - справжні господарі цієї землі, на якій вони з милості своєю терплять українців. Севастополем розвішені стенди із зображенням тріумфуючих Лужкова - Затуліна і написом: «У прорив йдуть штрафні батальйони!», тиражуються заяви все того ж Лужкова: «Севастополь - російське місто, Севастополь і Крим повинні належати Росії!» А деякі «байкери» з екрана «вправляють мізки» українцям: «У нас єдина історія, спільне минуле і спільне майбутнє, ми - один народ». Байкери про історію... Повністю в контексті сусідського розуміння свободи слова.

Виникає враження якоїсь навали. Тут тобі і Путін, і Лужков, і патріарх Кирило, і Затулін, і В.Ф. Янукович, який долучився до них. Але про правдиву позицію офіційної Москви найкраще свідчить той факт, що на тлі в'їзду до України мера Москви Лужкова, який і не думає відмовлятися від територіальних претензій до нашої країни, до Росії не пустили, знявши з потяга в Брянську відомого українського правозахисника і колишнього в'язня совісті Василя Овсієнка.

Для нинішньої російсько-української «дружби» це більш ніж символічно. А вакханалія російського «патріотизму» на українській землі наводить на думку про потужну пропагандистсько-психологічну підготовку анексії Севастополя та Криму з відома нинішньої української (?!) влади.

Хто зупинить віз?

Було б дивно, якби російський телевізійний «бліцкриг» не підтримали б деякі українські (?) телеканали. Ось, наприклад, канал «Гамма» раптом напередодні візиту Московського патріарха оперативно зацікавився подіями минулого століття - похороном Київського патріарха Володимира (Романюка) і масовим побиттям учасників траурної маніфестації на Софійській площі. Окрім ритуально-засуджуючих тирад проти українських націоналістів, були і випади проти патріарха УПЦ КП Філарета.

Фільм, виготовлений ще 2009 року ТОВ «Гамма Консалтинг», впродовж одного тижня був продемонстрований двічі. Нагадаю, що цього ж тижня невідомі особи в Луганській області спалили храм Святого Архистратига Михайла УПЦ КП. Випадковий збіг чи «гідна зустріч» московського владики?

А Севастопольське міське державне (!) телебачення надало слово нардепові від Партії регіонів Вадимові Колесніченку, який накреслив блискучі перспективи русифікації країни: спочатку російська мова отримає статус регіональної скрізь, де є хоча б 10% російськомовних громадян, а другим кроком стане надання їй статусу державної. Із звитяжним виглядом Колесніченко проголосив: «Цей віз уже ніхто не зупинить». Що ж, якщо йому вдасться втілити свої плани лінгвістичного федералізму, то на нас чекає досить швидке розмивання держави і ще один «дев'ятий вал» тотальної русифікації і мовного протистояння. Нардеп обіцяв і нову історію для України, «позитивну», де не буде жодних імперських ворогів і пригноблювачів, а лише ніжна дружба з ними.

Здам в оренду позаблоковий статус...

Але якщо для севастопольського (нехай навіть державного) каналу подібні «явища» закономірні, то як пояснити те, що телеканал ТВі, що захищається демократичною громадськістю, продовжує «охмуряти» нас трансляцією російської програми «Військова таємниця», яка не упускає можливості розповісти українцям про їхню історію? До того ж, робить це дуже дивним чином. Наприклад, розповідаючи про те, як вища влада СРСР доручила агентові КДБ Богданові Сташинському вбити лідерів української еміграції, московські «знавці питання» показали, як вони стверджували, фотографії Льва Ребета і Степана Бандери. Але річ у тім, що і на першій, і на другій фотографії був Степан Бандера, лише в одному випадку - періоду навчання в гімназії, а в другому - вже в зрілому віці. Навіщо транслювати подібну «тухлу» продукцію дуже демократичному телеканалу ТВі?

Між іншим, і севастопольське міське телебачення породило сенсацію вустами заступника голови місцевої держадміністрації Миколи Карпєєва, який, зустрівшись з представниками фонду Науманна з Німеччини, заявив: «Ми готові надати територію для військової бази в Севастополі не лише Росії, але і США, і будь-якій іншій країні, аби гроші платили». Влада Севастополя перебуває в стані ейфорії, забувши, що питання про надання територій для іноземних військових баз (що взагалі заборонене Конституцією України) вирішують не міські і сільські ради, а Українська держава. Адже так і міськрада Керчі або Скадовська захочуть здати себе в оренду іноземним військовим відомствам.

А поки що в місто Севастополь прибула делегація російських старорежимних емігрантів. Рухалися вони за маршрутом Бізерта (Туніс) - Севастополь. Саме в Бізерту пішов 1920 року білогвардійський Чорноморський флот. На честь цієї події на Графській пристані є відповідна меморіальна дошка. Її установці не перешкоджали, на відміну від меморіальної дошки на честь 90-річчя підняття українських прапорів на кораблях флоту, що була знищена місцевими проросійськими вандалами, які невдовзі отримали державні нагороди РФ. Нащадки білогвардійців назвали свою подорож до Севастополя: «Росія, яку ми втратили». Здається, ми, громадяни України, при нинішній владі нестримно втрачаємо Україну... А торжествуючі білогвардійці (без узгодження з міською владою) мітять місто знаками своєї присутності. Севастопольські комуністи, до речі, мовчать, адже білогвардійці - це не українські націоналісти, на Білу гвардію можна не реагувати...

Буйне святкування дня російського ВМФ у Криму завершилося тим, що в інтерв'ю одному з телеканалів спікер Держдуми РФ Гризлов заявив, що командувачі ЧФ РФ і ВМС України виступили з ініціативою об'єднати два флотські свята в один. Спочатку свята, а потім і флоти? І це позаблокова держава?!

На лужковському ТВЦ тривають політичні розбирання. Здається, московський градоначальник побив горщики не лише з В. Жириновським, але і з вождем російських комуністів Р. Зюгановим. Лужковці вдарили по «вождю світового пролетаріату», два дні поспіль показуючи викривальний фільм «В.І. Ленін. Що приховували міфи». Пригадали Іллічу все: і комфортабельне життя в еміграції, зокрема, чотирикімнатну квартиру в Парижі, і «жахи» заслання, куди він їхав сам, без охорони, в хороших умовах. А в Шушенському попросив (і отримав) фінансову допомогу царської влади, яка забезпечувала безбідне життя і повноцінне харчування. Не кажучи вже про прислугу... Повідомили цікавий і маловідомий факт: коли Тимчасовий уряд хотів судити Леніна як німецького шпигуна, він, за словами Н.К. Крупської, зник із Петрограда «в костюмі простої жінки». Мабуть, легенда про втечу О.Ф. Керенського в жіночій сукні (яку Керенський заперечував до кінця своїх днів) була вигадана саме для того, щоб змусити забути сюжет з Іллічем. Ілліч у дамському одіянні - це, звичайно, нетривіально...

Той, хто будував український світ

Своєрідною компенсацією для українського глядача став телефільм, присвячений пам'яті видатного українського кінорежисера і відомого політика Юрія Ільєнка, який показав «5 канал».

Відомо, що його творче життя було дуже складним - як у СРСР, так і в незалежній Україні. Ільєнко відчув на собі як радянську, так і пострадянську цензуру. В останні свої роки він займав доволі радикальну політичну позицію, що, втім, досить виправдано критичною ситуацією в Україні. Майстер пережив особливі неприємності з фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу», який авторитетний культуролог Вадим Скуратовський назвав одним із кращих фільмів всіх часів і народів. А ось громадськості про це судити складно, вона його не бачила, оскільки фільм не був представлений у широкому прокаті і відеосфері. У Російській Федерації «Молитва» була визнана антиросійською і заборонена за часів перебування на чолі російської культури демократа і ліберала Михайла Швидкого. Зрозуміло, інше бачення культових фігур російської історії, зокрема Петра І, є безумовним криміналом. Крок вліво, крок управо - вважається втечею з чітко обкресленої духовної «зони», яка при всьому її деспотично-конформістському єстві поетично іменується «російським світом». Ільєнко намагався збудувати український світ, духовну Вітчизну для українців. І, звичайно ж, важко не визнати (особливо сьогодні!) справедливість його оцінок ідеологічної ситуації в Україні, яку він називав «країною з окупованим інформаційним простором», де народ піддається інформаційному насильству і терору, зомбуванню і промиванню мізків на користь інших держав. Втрата інформаційного суверенітету є прологом до втрати всіх інших його складових. Цього не розуміла, не хотіла розуміти влада, що рекламувала себе як патріотична (на рівні того, що одягалася у вишиванки), що вже казати про нинішню, не здатну собі уявити, що може бути якось інакше, що країна сама може визначити умови гри у своєму інформаційному просторі, виходячи зі своїх національних інтересів.

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото -  «День»

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.