Як Президент України паралізував роботу Форуму видавців

Андрій Кокотюха, proUA 17-09-2007

15 вересня до Львова прибув Президент України Віктор Ющенко. Про це львів’яни знали заздалегідь, зітхнули і приготувалися до незручностей: центр міста перекриють і транспорт ходитиме з більшими, ніж завжди, проблемами.

Не був візит Президента несподіванкою і для учасників XIV Форуму видавців – найбільшої та престижної книжкової події, що традиційно проходить у Львові щовересня. Більше того: всі знали, що Ющенко, який позиціонує себе як людину культури і, зокрема, книголюба, планує завітати на Форум.

Для організаторів це, поза сумнівом, велика честь і визнання заслуг. Але ніхто з учасників та гостей Форуму навіть подумати не міг, чим саме загрожує візит Президента пересічним книголюбам та видавцям, котрі традиційно торгують книжками і готуються до Форуму цілий рік.

Проблеми почалися приблизно з 15 години дня. До речі, перед цим всіх нібито зайвий раз попереджали – хто вийде, той потім довго не зайде. Однак культурні видавці, творча інтелігенція та пересічні відвідувачі на попередження не зважили. Життя Форуму, думали вони, припиниться нехай хвилин на десять – поки високий гість пройде в Палац мистецтв. Люди побачать свого Президента, можливо, сфотографують його, і життя триватиме далі. Президент ходитиме по поверхах, оглядаючи стенди, йому робитимуть «зелений коридор», як належить у таких ситуаціях, і жодних моральних та матеріальних збитків ніхто не понесе. Навпаки, залишиться радість від того, що повз твій стенд пройшов у оточенні почту народний Президент.

Для мене особисто згаданий нижче фарс розпочався не о 15, а рівно о 16 годині, подальші події буду переповідати в хронологічному порядку, як очевидець.

16.00-16.05 - Попивши з колегами кави, йду до бічного входу до Палацу мистецтв з прозорою метою пройти всередину і знову включитися в роботу Форуму. На дверях – міліцейський кордон. Посилають на центральний вхід. Біля центрального входу ще більше охорони і теж нікого не пускають. У першій половині дня йшов дощ, тому саме по обіді тут пожвавилося життя. Львів’яни вибиралися на Форум родинами. Відтак серед відвідувачів були малі і навіть зовсім маленькі діти. Люди відстояли в черзі і заплатили по 2 гривні за квиток. Для того, аби стояти на вологій після дощу вулиці і не мати змогу пройти до Палацу мистецтв.

Та ж сама доля спіткала учасників, гостей, книготорговців і пресу – ворог не пройде, поки Президент не приїде і не поїде!

16.05-16.15 – Стою на відстані витягнутої руки від солідного чоловіка в сірому цивільному костюмі. Він поводить себе підкреслено ввічливо, навіть тримаючи легеньку посмішку на вустах. Всім своїм виглядом він говорить: хоч помирайте чи народжуйте тут, просто переді мною, все одно нікого не пропустять. Виняток зробили для видавця Юрія Чопика, якого з криком і скандалом буквально втягнула всередину дружина – теж видавець Мар’яна Савка. Діалоги перед входом відбувалися приблизно такі:

- Я письменник, у мене зараз автограф-сесія!

- Значить, ви запізнилися, - спокійно відповідає чоловік у сірому.

- Люди, я видавець, за товаром вийшов! Ось у мене книжки в руках!

- Значить, товар затримається.

- Послухайте, я вийшов за канапками для працівників! Мене там чекають на стенді голодні люди!

- Подзвоніть їм, хай вийдуть сюди. Разом і поїсте.

На моїх очах буквально за кілька хвилин у народній масі починає визрівати революційна ситуація. Шкода, що там не було жодного політолога: теоретики отримали б тут матеріал для аналітичної роботи. Поруч зі мною – знайомий працівник книжкової гуртівні. «Ну, бл…, я вам тридцятого числа проголосую! – говорить він неголосно, але так, щоб його почули міліціянти на вході. – Я вам так проголосую, як треба! І ще родичам скажу, як треба голосувати!»

З іншого боку від мене починають гуртуватися акредитовані на Форум журналісти. Для того, аби потрапити всередину, їм треба довести, що вони акредитовані на зустріч із Президентом. Здається, жодної окремої акредитації спеціально на зустріч із паном Ющенком не проводилося. Дехто вже починає дзвонити з мобільників і передавати комусь гарячу інформацію: Форум паралізований, бо другу годину чекають на Ющенка.

16.20-16.30 – Журналісти запитують у чоловіка в сірому, як довго це триватиме. Замість нього, не витримавши, відповідаю я:

- Колеги, для нас із вами чим довше, тим краще. Більше можливостей для того, аби набратися вражень і підготувати хороші матеріали.

Говорю це, дивлячись на чоловіка в сірому, який далі посміхається. Боковим зором ловлю знайомих кореспондентів із «1+1», голову медіа-профспілки, журналістку УТ-1, кількох київських та львівських газетярів, яких впізнаю в обличчя.

- Я напишу, - продовжую говорити, дивлячись просто на головного охоронця. – Я вже уявляю, як обсмоктую кожне слово, кожне речення. Так голодний пес обгризає кістку. Так голодна людина впивається в шматок хліба.

Далі відбувається щось зовсім незрозуміле, чому в мене досі немає пояснення. Чоловік у сірому заходить усередину, скоро повертається назад у супроводі якоїсь жінки і показує на мене пальцем. Гадаючи, що мене зараз виженуть за територію і кудись посадять, я готуюся до цього.

Та чоловік у сірому наказує пропустити мене одного!

І мене пропускають, не перевіривши документів, хоча в сумці в мене були пресові посвідчення і я готовий був їх показати! За моєю спиною обурений шум, та я вже всередині, а охорона далі міцно тримає облогу.

16.30 – 17.00. – Ющенка нема. Народ усередині чекає, ставши півколом. Другий і третій поверхи порожні, наче корова язиком вилизала. Творчих зустрічей нема, книжками не торгують, все зупинилося і паралізоване. Спускаюся знову «в народ». Люди обурюються, але не виходять – зайти потім буде неможливо.

Від них я і дізнаюся, що так триває вже скоро як дві години. Яка потреба була на цей час перекривати всі входи і виходи, я не знаю. «Я розумію, була б не сприятлива обстановка, - каже швидше сам до себе, ніж до когось вусатий пан. – А тут же всі свої! Для чого з нами так!»

Справді – для чого і в ім’я чого псувати людям вихідний? Я переконаний: серед присутніх були ті, хто в листопаді-грудні 2004 року стояли й мерзли на Майдані, вигукуючи мантру «Ю-щен-ко!» Але тоді вони знали, в ім’я чого стоять і терплять незручності. Тепер же стоять вони, чекаючи ту саму людину, та ось заради чого – їм не пояснили. Виступ Ющенка запланований на мітингу ввечері. Хто хоче – купить книжок, занесе їх додому і піде чекати на Президента там.

17.00. – Президент приїхав. Хтось намагається плескати в долоні, проте це – поодинокі хлопки. Народ, якого маринували і далі маринують біля Палацу мистецтв, народному Президентові овацію не влаштував. «Доброго здоров’я, - привітався Ющенко. – Ну як, товар ще є?» Якщо він так пожартував, то це не смішно.

Далі нічого цікавого не відбувалося. Люди почали фотографувати Президента, але з таким самим ентузіазмом, як знимкували Кириленка, Луценка і першу леді України Катерину Ющенко. Ці високі особи теж відвідали книжковий Форум, але ніхто від цього не постраждав. Тут же ані Віктор Ющенко, ані працівники служби охорони навіть не подумали вибачатися за створені незручності.

Пізніше знайомі журналісти поділилися зі мною наступною інформацією. За ті кілька годин, що робота Форуму була паралізована і заблокована, маленькі видавництва втратили по 1000-1500 гривень. Потужні, відповідно, понесли ще більші збитки. У журналістів були зірвані інтерв’ю. Сотні львів’ян, що заплатили гроші за квитки, витратили їх даремно, так і не потрапивши до видавничих стендів.

Цікаво, яка була би реакція людей, якби щось подібне сталося на Франкфуртській книжкові виставці?..

Андрій Кокотюха, proUA

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.