Атос, Портос і Барбос
Вадим Дивнич , для «Телекритики»
03.04.2010 12:19
Польові дослідження українського совка. «Взаимно уважая тех, кому маасковское кваканье милее польской шепелявости, перехожу на язык, который некогда выучил, даже и не будучи негром преклонных годов, и каким-то непостижимым образом до сих пор не забыл». Відповідь пану Ігорю Левенштейну.

Допіру «Телекритика», сама того, я певен, не бажаючи, замалим не довела мене до коґнітивного дисонансу. Переглядаючи якось надвечір її сайт, запримітив дещо фахово цікаве на банері «Дусі», на яку зазвичай не заходжу, бо читати мені там нічого (втім, яко правдивий ліберальний прихвостень, я слідом за Вольтером життя покладу за те, щоби вона все те й надалі безперешкодно оприлюднювала). Банер анонсував публікацію «Віктор Кабак про Европу, етер і міліціянтів».

 

Ну от, зараз якийсь понад усяку міру іронічний український розумник на моїх очах витиратиме задні ноги об мовну політику телеканалу СТБ й об його літературного редактора, - сонно подумав я, по-мазохістському клікаючи «мишею». Чотири місяці тому точнісінько в такий спосіб я натрапив на несамовитий допис «Новошти от ШТБ» у блозі Ігоря Левенштейна; а ще торік навесні, перестрівши на якійсь здибанці Костя Матвієнка, зопалу навіть пообіцяв був відгукнутися на його тодішнє вправляння у дотепах із цього ж таки приводу... Та чи зберуся хоч коли-небудь?

 

Перші абзаци інтерв'ю з Віктором Кабаком розігнали дрімоту й змусили, протерши очі, повернутися до початку й перечитати їх наново. Тобто - це що таке? Це про СТБ - в українському інтернеті? Не зневажливо, навіть і не поблажливо-байдуже, а просто-таки  доброзичливо - про мову на СТБ?! Без жлобського тіпа городського куражу, без блаародної зарозумілої зверхности, без розлиття жовчу й розбризкування слини, без розпальцьованого пацанства, без хохляцької запопадливої готовности без мила залізти в глибини великої російської культури, дабы никакихъ различій... Стабільний дотепер світ зненацька пішов обертом, ніби хотів перекинутися з голови на ноги, розхитуючи усталену систему координат. Певно, так почувався городянин із колись читаної гуморески, який необачно вибрався за місто й мало не загинув, надихавшись кисню. Друзі врятували його, підсунувши під вихлопну трубу автівки.

 

Ну, а мені звичну культурну атмосферу повернули послужливі коментатори:

 

ТВшник: Плохо закончится эта наглая и жлобская украинизация. - Валентина: А кто сказал этому недоумку, что это украинский язык? Врет как сивый мерин - так разговаривает канадская дияспора. - возмутительно: Кабак, если язык живой, так что ж реанимировать хладный его труп образца 20-х годов прошлого столетия? - Вячеслав: Пёк бы себе Кабак свои люльдики с ливером у себя на селе и не высовывался на люди. - анатолій івченко: прикро, коли людина лінгвістично катастрофічно безграмотна має можливість засирати людям мізки. - НЕМЕЗИДА: Хай розквітне бидломова На усіх краях землі! Тепер кажем не корова, Коровчиня на селі. І доярка - не доярка, Бо по-модньому в наш час Доярчиня - мовна правка, Галіційський суперкласс!

 

І нарешті апофігей, символ незаперечного успіху багатолітнього витворювання нового типу людини: «Все что пытается насадить кабак - исключительно его личное мнение, не имеющее права на существование, и существующее исключительно с преступного (по отношению к языку) попустительства СТБ». Як сказала би на цьому місці відома польова дослідниця: абзац.

 

Відновивши завдяки вихлопам читацької рецепції втрачену було душевну рівновагу, я поклав собі остаточно зміцнитися поновним читанням блоґу п. Левенштейна. Подібно до того, як гартує душу він сам: карається, мучиться, але все одно дивиться СТБ. «И хотя дурацкий диалект раздражает, но уже как-то привык». Треба віддати належне інтеліґентній поведінці автора: дійшовши до викладу дражливої теми, він із поваги до прихильників дурнуватого діялекту переходить із питомої російської на те, що в 70-х роках минулого століття в коридорах «Радянської України» вважали українською літературною мовою:

 

«Я нарешті збагнув, що то за мова, якою мовить СТБ. Це не українська, а "україншька" мова! Ну, всі ці кумедні "шкло" та "ріжні" та інші (на СТБ - "инші") полонізми. Саме в цій польській шепелявості й полягає фонетична особливість СТБ-шної мови. Про лексичну вже йшлося багато. Я коли почую "в етері" (в сенсі "в ефірі"), так і згадую класику радянської опери - "Абесалом і Етері" Захарія Паліашвілі. Та молоді СТБ-шні журналісти не обтяжені зайвими знаннями, тому й вільні від недоречних асоціацій (по-їхньому буде "асоціяцій").

 

Отже пропоную вважати цю мову "україншькою", щоб бути послідовними. І сам канал називати ШТБ - щоб усе по фірмі. Це було б більш гармонійно та менше дратувало чутливі вуха».

 

Долг платежом красен

 

Взаимно уважая тех, кому маасковское кваканье милее польской шепелявости, перехожу на язык, который некогда выучил, даже и не будучи негром преклонных годов, и каким-то непостижимым образом до сих пор не забыл. Вот не помеха мне в этом тяжкая поступь наглой и жлобской насильственной украинизации, - странно, не правда ли? Чем-то я, должно быть, отличаюсь от моих глубокочтимых соотечественников, которых обучить второму славянскому языку нет никакой возможности, потому что они при этом утрачивают первый и единственный. Чем именно я от них отличаюсь, доподлинно не знаю, но посмею без ложной скромности предположить, что уровнем культурного и умственного развития. Можно сличить, благо свободный от цензорского произвола интернет предоставляет возможность явить свои способности равно и мне, и восторженному почитателю г-на Левенштейна, оставившему в его блоге тёплую прочувствованную запись:

 

Эксперт по нацпитанням // 04.12.2009 21:02

Молодец! Как всегда, - точно в глаз! В этот раз сраному рагулю (в обобщеный глаз обобщеному, - и тем более сраному, рагулю). Обнимаю, добей безграмотных тупых вонючек. Скоштуйте пані та панове, смачного!

 

Новая историческая общность, в натуре. Какая бездна интеллекта, интеллигентности и тончайшего вкуса! И как трогательно, что такие вот продукты нацпитання, «щоб бути послідовними», перенимают даже политкорректное билингвальное поведение полюбившегося блогера. Со своей стороны, и г-н Левенштейн, конечно же, не побрезгует распростёртыми объятиями этого «обобщеного» результата его культуртрегерских усилий. Тому що послідовний.

 

Надеюсь, г-н Левенштейн также не попрекнёт меня избыточностью самомнения, тем более, что оное я как раз у него и позаимствовал - совсем чуть-чуть, для написания вот этой статьи. Он ведь ничтоже сумняшеся считает «не обтяженими зайвими знаннями» не себя и своего брата по разуму - неведомого мне «эксперта», не различающего в литературном языке «коштувати» и «куштувати», а «СТБ-шних журналістів», ибо сам-то он сведущ в советской оперной классике и полагает, что украинское слово «етер» ассоциировать следует именно с нею. А ещё, надо полагать, он хорошо знает польский язык, раз берётся выявлять полонизмы в литературном украинском. Вообще-то, здешнее образованное сословие даже завело моду: выписывать на бумажку украинские слова, родственные с польскими, и медитировать над нею, уверяя самих себя, что украинского языка не было, нет и быть не должно. Занятие, конечно, архиполезное для Русского Мира, возразить нечего. Это как если бы француз в Мадриде, во имя грядущего торжества Романского Мира и святой единой католической веры на романских землях, занялся португальским, чтобы не учить испанского. При этом обличая в интернете насильственную испанизацию. Глубокомысленное, в общем, занятие, что и говорить. Но как по мне, ущемлённые вы наши, лучше бы книжку какую почитали, не всё же в телевизор глядеть да клаву насиловать, попеременно. Осмелюсь рекомендовать «Словарь української мови» Бориса Гринченко - был сто лет тому назад такой, знаете ли, пурист: народная основа... киево-полтавские наречия (предмет скорби пуристов нынешних)... никаких тебе галицизмов-полонизмов, ни-ни... Так вот, слово «инший» в нём - это второй том (Кіевъ, 1908), страница 193; «шкло» и «ріжний» в четвёртом томе (1909), страницы соответственно 501 и 21.

 

Впрочем, будьте осторожны: многие знания умножают «недоречні асоціяції». Например, мало отвердевший в русскоязычии своём малоросс может неблагонадёжно задуматься, почему это возвращение из «словникових холодин» в украинский языковой обиход редких и забытых славянских (!) слов следует высмеивать как уродство, а аналогичные усилия в русском языке - приветствовать как обогащение. К господам телевизионщикам вопрос отдельный: не угодно ли объяснить, что такое - «намедни»? С чем это ассоциировать? Извольте перевести на нормальный, не изуродованный русский язык. И не следовало ли Леониду Парфёнову для вящего успеха своего «проекта» поступить так самому и с самого начала? Чисто прагматически: известно ведь, из заслуживающих доверия источников, что проект реформ в России провалился из-за того, что Егор Гайдар знал слово «отнюдь». Зачем же рисковать собственным будущим? Кроме всего прочего, советский гражданин Парфёнов, заставивший всю великую страну копаться в словарях (каковые, к слову сказать, и есть-то не у всякого, только у культурной части интеллигенции), должен был понимать, что его архаичное словечко придётся переводить на языки национальных окраин. Ну, и как будет по-окраински «намедни»?

 

Конечно, нынче националисты с целью уничтожения русской культуры напереиздавали архаичных же словарей. Вот, пожалуйста: Сергій Іваницький, Федір Шумлянський, «Російсько-український словник» (Вінниця, 1918 - Київ, 2006). Там есть не только намедни (кто со словарями не дружит, может просто вернуться к началу этой статьи и перечитать первое её слово), но даже эөиръ - етер. Вот только пользоваться ими нельзя: во-первых, там все слова придуманные, а во-вторых, это насилие, оскорбляющее национальную гордость носителей единственно непридуманного языка. Обидно, что эта сугубо практичная позиция разбивается о тупость недоумков, которые хочут показать свою образованность и говорят непонятно, и мало того, норовят делать это в телевизоре, безответственно забывая, что его не только грамотные люди смотрят.

 

Утешить русскоязычных братьев, удручённых обогащением украинского языка, я едва ли сумею. Что, конечно, досадно, ибо я перед ними (и конкретно перед Игорем Левенштейном) в неоплатном долгу за расширение моего культурного кругозора. И я ни за что не оставлю их без благодарности за эту услугу, но пока что, не смея излишне навязываться, на некоторое время оставляю г-н Левенштейна наедине с его великой культурностью.

 

Ортографічна орфодоксальність

 

Користувачі телебачення, що не зуміли дістатися до російсько-українського словника, до підручника давньогрецької мови вже точно не доповзуть, і вимагати від них розуміння різниці між етацизмом та ітацизмом було б негуманно. Натомість молоді й немолоді журналісти (навіть і телевізійні), обтяжені дипломами, які підтверджують здобуту у виші освіту (назвімо це так), знати цю різницю зобов'язані. Уявімо, що й знають. Але вимагати від них, щоби вони в етері, замість подробиць котрогось актуального зіркового траху, ділилися з натомленим за день барбосом отим своїм знанням, було би взагалі якоюсь нелюдською жорстокістю. А для коротенького сюжету в новинах найближчим інформаційним приводом мені бачиться 500-ліття від смерти Йогана Райхліна. Проте надійде воно у 2022 році, й до нього можна і самому не дожити, тому скористаюся з нагоди тут і тепер.

 

«Артикуляція і вимова звуків, фонетичні особливості давньогрецької мови не можуть бути достеменно встановлені на підставі збережених писемних джерел, а тому залишаються певною мірою гіпотетичними.

 

Перші спроби реконструювати фонетику давньогрецької мови зробили вчені-гуманісти епохи Відродження Еразм Роттердамський (1467-1536) та Йоганн Рейхлін (1455-1522).

 

Еразмова вимова, так званий етацизм, базується на латинській транскрипції грецьких слів і запозичень з грецької мови. Еразмова система читання прийнята у класичній філології; орієнтуючись на неї, створена майже вся наукова лексика грецького походження.

 

Норма вимови Рейхліна, зорієнтована на середньовічну візантійську вимову, так званий ітацизм, важлива при вивченні фонетичних особливостей грецьких запозичень в українській і російській мовах».

 

(Леся Звонська-Денисюк, «Давньогрецька мова», Київ: Томіріс, 1997, с. 15)

 

Означає це повідомлення (для залиплого в екран барбоса - непролазно інтелектуальне) от що: на час, коли европейське Відродження зактуалізувало питання реконструкції ориґінального звучання давньогрецької мови, існувало два джерела, які могли би посприяти виконавцям такої праці. По-перше, латинська транскрипція у «збережених писемних джерелах», яку записали сучасники-римляни, чувши живу елінську вимову. По-друге, живе мовлення ромеїв - греків-візантійців. Хоча законсервувати греку часів Гомера на півтора-два наступні тисячоліття не годні були жодні канонічні тексти, тож і тут була добряча частка гіпотетичности. З цих двох джерел і постали дві реконструкції, відмінності між якими, зокрема, полягали в різному читанні літер β і θ, і тепер вони відбилися і в українських правописних війнах.

 

В Еразма Роттердамського це, відповідно, бета й тета. Наприклад:

Арабія, Бабілон, патос, ортографія, міт, етер, Атени, Атос, Маратон.

 

В Йогана Райхліна - віта й фіта:

Аравія, Вавилон, пафос, орфографія, міф, ефір, Афіни, Афон, Марафон.

 

Звідси різне звучання імен грецького походження в Росії та в Европі: Варвара-Барбара, Фёдор-Теодор і навіть (nota bene!) - Тодор у православних болгар, хоча християнство вони прийняли від Візантії (Бізантії).

 

Римляни позначили тету/фіту двома літерами th, від них це засвоїли европейські мови, навіть і не романські: pathos, mith, ether тощо.

 

Із застосуванням принципу етатизму «створена майже вся наукова лексика грецького походження»: розпочавши проникнення в Росію, вона розмила колишнє «візантійське» домінування. В російській мові навіть з'явилися пари різного прочитання того самого грецького кореня:

 

орфография - ортодоксия;

пафос - патетический;

арифметика, логарифм - алгоритм;

(«ритмос» - число).

 

Витіснення ітацизму і «фіти» поволі тривало, хоча фахівець, либонь, оголосить такий надто спрощений виклад вульґаризацією. Проте ми все-таки нині беремо книги в бібліотеці, тоді як, дбаючи про «спільноруські» історичні традиції, мали би брати їх у вівліофіці. Принаймні, видане в 1773-1775 роках перше велике зібрання письмових джерел з історії Росії (найраніші з яких, зрозуміло, руські) його упорядник Ніколай Івановіч Новіков назвав - «Древняя российская вивлиофика».

 

В сучасному тексті «кафолік» на позначення католика може з'явитися хіба що задля відтворення історичного колориту (або задля пародійности: «Лет триста назад я бы с тобой тоже не особенно церемонился, кафолик недорезанный», - каже радянський професор Вибєґалло колишньому працівникові церкви Кристобалю Хозевічу Хунті). Тобто тенденція віддавати перевагу «прийнятому у класичній філології» етацизмові очевидна. Це, одначе, ніяк не перешкоджає тяжко освіченим і страшенно дотепним рятівникам матірнього українства від зловорожих підступів його діяспори натужно реготатися, цитуючи чергову кумедну вигадку псевдонауковців-рехворматорів чи їхніх лінґвістично безграмотних прихвоснів з СТБ, які намагаються ту тенденцію впроваджувати далі, керуючися «харківським» правописом. І нема способу полемізувати з їхнім реготом. (Зрештою, може їм і справді смішно.)

 

Правопис 1929 року усунув більшість суперечностей, відтворюючи θ як тету (втім, β як віту) без огляду на російську ортографічну практику, через що, зрозуміло, було невдовзі усунуто його самого, а творців правопису переважно знищено. За шкідництво на мовному фронті. Зайве говорити, що відтоді українська «орфографія», дбаючи про братерську єдність із «русским правописанием», вимагає повторювати одне в одне всі його безглуздя й непослідовності. А допильнувати цього й досі є кому. Мені вже якось випало тут, на «Телекритиці», сформулювати засадниче правило досі чинного українського радянського правопису. Виник сумнів? - див. універсальний «язык оригинала», один-єдиний на всі випадки. Бо в греків он як усе заплутано: якщо в слові буква θ (фіта), пишемо ф (орфографія), а якщо θ (тета), пишемо т (ортодоксія)... Цих сум'ять можна уникнути, якщо встановити собі раз і на все затверджений ориґінал. І якщо в ньому орфоэпия, пишемо орфоепія, а якщо ортопедия, пишемо ортопедія.

 

Правописна редакція 2000 року, все ще остаточно не додушена, була черговою злочинною спробою поруйнувати цю дивовижну стрункість, і вона дуже непокоїть захисників священних культурних традицій та, особливо, національної єдности: для них правописний «хаос» починається не там, де насаджено хаотичні правила, а там, де мовець заходжується шукати в них логіки і з неминучістю порушує начальницькі приписи, а відтак і «єдність». Ну жодної політики, суто філологічна невсипуща турбота про збереження недратливої, прийнятної для російськомовних населенців форми україномовности, на існування якої все-таки можна сподіватися дістати від них дозвіл.

 

Знаючи, що найтвердіші борці з галицьким засиллям навіть і таку форму українськости (не кажучи вже про україншькість) без сміху не згадують, а водночас усвідомлюючи несамовиту софістикованість повищого викладу, яка здатна травмувати непідготовлену до таких перевантажень російськомовну психіку, спробую задля амортизації перемкнути цю категорію читачів на вже узвичаєний необтяжливий інформаційно-розважальний режим сприйняття.

 

Для такої полегші придасться публікація «Переклади мене через паркан. Фокуси-покуси українських драгоманів» ув «Українському тижні» (2009, №31). Її авторові Олекові Веремку-Бережному «згадалася "Осяча фабрика" Іена Бенкса, де батько головного героя, не випускаючи сина з півострова навіть до школи, провадив домашню освіту і жартома знущався, навчаючи, що "пафос" - це ім'я одного з трьох мушкетерів». Здогадалися, чому Пафос (Pathos) - це ім'я одного з трьох мушкетерів? Це дуже легко, якщо знаєш імена решти двох. Ось вони: Афос (Athos) і Порфос (Porthos). Це каламбур. Можна сміятися.

 

Я володію аркодужним перевисанням до народів

 

И потому уже готов, вновь перейдя, в знак душевного расположения к русскоязычным братьям, на доступный для них язык, высказать обещанную благодарность - в обобщённый глаз мушкетёров пролетарского интернационализма, самоотверженных борцов с «украинствующими». Отведайте, дамы и господа, симметрии! Но сперва тех русских и даже тех русскоязычных, кто к таковым борцам себя не относит, прошу отойти за бугорок: Вас это не касается, а зацепить может. Такой вот парадокс. Извиняюсь заранее.

 

Разговор с вами, о русскокультурные сограждане мои, я считал бы вполне лишённым смысла, если бы не моя твёрдая, на собственных наблюдениях основанная убеждённость, что топтать язык, на котором ваши предки - по крайней мере тех из вас, кто относит себя к восточным славянам, - говорили уже по меньшей мере полтора тысячелетия назад (время распада праславянского языкового единства), вас побуждает не ваша злая воля, а токмо невежество ваше и хамство. А для (пост)совкового деревянного буратины эти качества вполне извинительны, ибо воспитывал его когда папа Карло-Марло, а когда никто. Радикально настроенные украинские националисты (как правило, именно так себя и называющие), пытаясь объяснять самим себе мотивы поведения своих визави - радикалов из числа националистов русских (как правило, называющих себя интернационалистами), пускаются в обличения «московського імпер-шовінізму», «комуно-фашизму» и прочую достаточно неадекватную риторику. Интернационалисты, ввиду полной интеллектуальной конгруэнтности противных разговаривающих сторон, платят «нацикам», «свидомитам» и «бандерлогам» той же монетой. (Для оценки её номинального достоинства стоит привлечь эксперта, лезущего с объятиями к Игорю Левенштейну. Привлечь, разумеется, в качестве объекта экспертизы.)

 

«Украиноязычным» и в особенности украинцам стоит принять к сведению: неправильная оценка оппонента в полемике неминуемо ведёт к поражению в ней. Необоснованные обвинения не достигают цели и воспринимаются как преднамеренная ложь, потому что никакими «шовинистами» и «фашистами» русскоязычные не только искренне себя не считают, но и на самом деле ими не являются. В общей их массе черносотенная мразь - единицы: самые заметные, но именно единицы, борцы-пассионарии, претендующие на то, чтобы возглавить и вести; остальные, ведомые - ленивы и нелюбопытны. Барбосам гораздо приятнее смотреть российские сериалы, чем напрягать себя чтением даже русской литературы, не говоря уж об украинской, которой и быть-то не может. Барбосам гораздо сподручнее заставить хохлов говорить с собою по-русски, чем изучать украинский язык. Неподдающихся придётся нагнуть, потому что те, кто не желает переходить на русский, это, ясное дело, фашисты; но гораздо лучше, если всё решится тихо-мирно. Для сохранения привычной «культурной среды» барбос испытывает нужду в журналистах, готовых обслужить клиента на взаимовыгодных условиях: журналист, желающий успешно продавать плоды своего пера аудитории, которая не способна воспринять ничего, что нарушило бы давно сложившуюся картину, обязан соответствовать её уровню и ожиданиям. Сохранять «языковую среду» призваны нехитрые уловки, на которые, впрочем, с готовностью клюют недалёкие хохлацкие либералы. Дескать, из уважения к собеседнику нужно перейти на его язык. Ну вот, я перешёл. Начинаю загибать пальцы, подсчитывая русскоговорящих, которые не погнушаются, в согласии с собственными воззрениями на этикет, уважить меня и, подобно Игорю Левенштейну (я почти не ёрничаю), говорить со мной на моём языке. Ждём-с. Надеюсь, переходить на их мысли мне не придётся? По крайней мере, я от них подобного не требую. Пусть себе и впредь считают мову Гринченко и СТБ україншькою.

 

Северно-славянский язык

 

И вот тут самое время выразить переполняющие меня чувства к любезным землякам, благодаря которым я наконец постиг, что это за язык, на котором «російськомовне населення» само изъясняется и меня к тому понуждает. Это не русский, а российский язык!

 

Руские (руськие) летописи о существовании «русского» языка умалчивают точно так же, как и об «украинском», а относительно того, что следует понимать под руським языком, есть разногласия. Для пользы дела примем расхожее упрощение, что это язык, на котором говорили в ту пору восточные славяне. Сведения о нынешних восточно-славянских языках, изложенные в украинских источниках, для пользы же дела отвергнем как свидомитские фальшивки и обратимся к авторитетному «Лингвистическому энциклопедическому словарю» (Москва: Советская энциклопедия, 1990), на с. 88 сообщающему, что восточно-славянские языки

 

отличаются от юж.-слав. и зап.-слав. языков рядом особенностей, сложившихся в праслав. период: 1) наличием полногласных сочетаний -оро-, -оло-, -ере- из праслав. *or, *ol, *er, *el между согласными в соответствии с юж.-слав. ра, ла, рѣ, лѣ и зап.-слав. ро, ло, ре, ле; ср. рус. и укр. «город», «болото», «молоко», «берег», белорус. «горад», «малако», «бераг» (польск. ogród, błoto, mleko, brzeg, ст.-слав. «градъ», «блато», «млѣко», «брѣгъ»).

 

Если в суждениях о «русском» (великорусском) языке полагаться на московскую энциклопедию, относящую его к восточно-славянской подгруппе, то в нём не может от слова «город» образоваться «градообразующий» или «градоначальник», - кажется, они не принадлежат к архаической лексике наряду с южно-славянским (церковно-славянским, т. е. староболгарским) словом «градъ»? Кстати, у восточных славян ничего нельзя «оградить», а только «огородити», и никого «наградить наградой», а только «нагородити нагородою»; «ограды» тоже не бывает у восточных славян, только «огорожа»... Если есть «молоко» и нет «млека», то не может быть «Млечного пути». Если есть «берег», а «брег» - церковно-славянский архаизм, то и «безбрежный» - архаизм, а надо «безбережный» («безберегий»). Если есть «голос», а «глас» - архаизм, то и «безгласный» - архаизм, в отличие от «безголосый»; кстати, и вместо «полногласия» следует говорить «полноголосие» (чуть не написалось: «повноголосся»).

 

Кроме советского справочника, можно подобрать и другие русские источники. Уж куда более русский - «Домострой». В Советском Союзе эту архиреакционную книгу, кажется, ни разу не издали, но когда предательство Горбачёва погубило это замечательное государство, обрадованные разрушители-свидомиты немедленно изготовили репринт санкт-петербургского издания 1902 года (Киев: Абрис, 1992). Словарик в конце его, объясняющий уже малоупотребимые в начале XX века понятия, утверждает следующее: «Солодъ - хлђбныя зерна, намоченныя въ теплђ, отчего получаютъ сладковатый вкусъ» (с. 140). На мой восточно-славянский вкус, что-нибудь одно из двух: либо солод, потому что он солодковатый, либо он сладковатый, и тогда он слад.

 

Это уже не разброд в форме греческих заимствований: речь о базовой лексике. И её происхождение не позволяет безоговорочно отнести язык великороссов ни к восточно-, ни к южно-славянской подгруппе. Такой язык мог начать формироваться ну никак не ранее X века, когда византийские миссионеры принесли на восточно-славянские земли искусственно созданный на базе южно-славянского солунского диалекта церковно-славянский язык. А на каком языке говорили кияне в VII и VIII веках?

 

Слушая энтузиастов общерусской истории, можно подумать, что на каком-то варварском язычии. Pardon, двуязычии. Но ничего подобного. Вот ещё один русский источник: былины, новгородский цикл. Догадайтесь, какая была дружина у Василия Буслаева? Хоробрая у него была дружина. Так новгородцы и говорили вплоть до зачистки, которой подвергли их землю храбрецы-спецназовцы московских государей.

 

Не зря опричники собирали земли: нынче что в Москве, что в Новгороде и газеты, и телеканалы практикуют единый и единственный язык - тот самый, что непринуждённо сочетает: «головной» и «главный», «короткий» и «краткий», «волочить» и «влачить»... «Холод» и «прохлада» - незачем великороссу реанимировать хладный труп руського языка и говорить «прохолода». При этом общерусские сторонники национального единства неодобрительно поглядывают в сторону матери городов русских: там всё ещё не зачищены раскольники и смутьяны, которые считают солод солодким, а не сладким, а кого-либо моложе себя молодшим, а не младшим, и тем самым подрывают единство Русского Мира. Нельзя недооценивать серьёзность стоящего перед ним вызова: пока существует эта свидомитская быдломова, не представляется возможным навсегда утвердить мнение, будто нелепый суржик, который двести лет назад вдали от собственно руських земель состряпал из подвернувшихся славянских корней один шустрый сексуально озабоченный камер-юнкер (слава Богу, хоть не вурдалак какой), - это, мол, и есть язык восточных славян, на котором они, если верить упомянутому московскому справочнику, говорят с шестого века. В Малороссии столь откровенная озабоченность встречает понимающее подмигивание братьев по вызову. Их раздражает дурацкий україншький диалект, вырвавшийся из-под контроля руководящей и направляющей силы, знающей всё о классическом литературном языке. Понимаю соотечественников! Ихнее южно-славянско-угро-финско-монголо-татарское наречие меня даже и не раздражает, уже как-то привык. Что раздражает - так это неадекватность научного определения и классификации этого северно-славянского языка, возникшего там, где исконные племена не только восточно-славянским, но и никаким другим славянским языком не волод... тьфу ты, чёрт... не владели, потому-то в их новообретённом славянском языке так много всего намешано. Так что предлагаю считать его «российским», чтобы быть последовательными и чтобы всё по фирме. Это было бы более гармонично и меньше раздражало чувствительные уши.

 

Прошу прощения, вынужден отвлечься: русские всё-таки обиделись. Я ж говорил, что извиняюсь, а главное, просил же: за бугорочек! И готов повторить: всё, что я тут произношу, касается только русскоязычных. Все мы прекрасно понимаем, кто это такие, и враньё наших политиков, обожающих по этому поводу валять дурака при всём честном народе, никого с толку не сбивает. Это не те, кто знает и хочет знать русский, - это те, кто не знает и не хочет знать украинского. Вполне допускаю, что они тоже жутко ранимы в своей интернациональной озабоченности - но мне, по правде говоря, наплевать на их чувства. Я не сказал о русскоязычных ничего такого, чего не слышал от них о себе. Мои собственные чувства к этой породе пассионарных сограждан столь горячи, что я не вижу возможности выразить их иначе, как шрапнелью по большим площадям. Так что не стойте близко. Попросите лучше хвалёную русскую интеллигенцию посодействовать тому, чтобы Великая Россия надела намордники на своих малороссийских холуев - и мои чувства тут же войдут в цивилизованные политкорректные рамки.

 

Вернёмся к нашим российскоязычным. Глубоко осознавая их нужду решительно сплотиться перед лицом меня, спешу напомнить им замечательную русскую фразу огромной мобилизующей силы: «Враг у ворот!». Враг - это я. А будучи персонажем столь актуального высказывания, я, как мне кажется, имею право попросить об одной услуге: нельзя ли перевести его, как остроумно выражаются в русскоязычной среде, на какой-нибудь человеческий язык? Потому как ежели эти «ворота» восточно-славянские, то находиться у них больше пристало «ворогу», а «врагу» - у «врат», а «вратам» - на Балканах. Правда, «врата» есть и в великорусском языке - там это архаизм, наряду с «градом» и «брегом». Впрочем, в нём и «ворог» - архаизм, наряду с «полоном» и «мороком». И в отличие от «градостроительства», «прибрежной» набережной и «вратаря», которые архаизмами не являются...

 

В интернете столько желающих обучить меня правильному украинскому языку - нет ли кого, кто помог бы мне с русским? Как мне узнать, какие корни в великорусском языке считаются архаичными - украинские или болгарские? А уж заодно, где чего больше: церковно-славянизмов в русском или полонизмов в украинском? И если окажется, что удельный вес церковно-славянизмов больший, означает ли это, что русского языка не существует? И что моя статья написана сразу на двух несуществующих языках? А то я в тягостном недоумении пребываю. Или перебываю? Нет, всё-таки пребываю. В безбрежном унынии. Или в безбережном? Совсем запутался в этом сложносочинённом наречии.

 

А между тем с наведением порядка в российском языке (на котором писал великий Пушкин, изуродовавший руський язык почище любого СТБ) нужно поторопиться, потому что всё настойчивее звучат призывы провозголосить его... тьфу, блин... ну, в общем, проголосити его вторым государственным на землях бывшей Руси. Видать, тесно ему на исторической родине. Прежде чем вопрос будет поставлен в практической плоскости, недурно бы сделать этот язык хоть чуть-чуть похожим на восточно-славянский, на язык руського князя Володимира. Я этим языком тоже владею (ух, проскочил), и мой гражданский долг - оказать в этом посильную и бескорыстную помощь. (Заметьте, бескорыстную, но не бесполезную, никакой корысти не ищу, кроме пользы.) Конечно, может статься, что носители русского языка управятся с ним и без моих советов. Ну, так это только приблизит нас к вожделенному национальному единству! Ведь с украинским языком у нас точно такая же история. Советчиков немерено - и совершенно никакой корысти! И всяк управляется с ним самостоятельно, каждый по-своему - и Виктор Кабак, и Кость Матвиенко.

 

На найголовніше завжди бракує часу

 

Становище, за якого проблеми української мови доводиться обговорювати іншою, хоч би й тричі спорідненою мовою, не видається мені природним навіть і з погляду соціо-лінґвистики. Але це данина політичній реальності, від якої нікуди подітися. Втім, а чом не спробувати «подітися»? Принаймні помріяти. Розслабитися серед вічного цейтноту (який насправді цайтнот, але це не бентежить навіть мене), зустрітися знову з давнім знайомим Костем Матвієнком (а він же досі певен, що тоді у блозі щось мудре написав), познайомитися і з паном Ігорем Левенштейном (який, між нами кажучи, просто під гарячу руку трапився). Купити плящину доброго коньяку... (Саме коньяку, а не кон'яку, після н апостроф не ставлять за правописним правилом, і тому треба писати також «коньюнктура» і «коньюктива», а не «кон'юнктура» і «кон'юктива». Оце мене якраз бентежить. Але в цих словах, на відміну від «коньяку» чи «Нью-Йорка», у мові ориґіналу стоїть ъ, тому про українське правописне правило можна забути.) Після робочого дня ми всі (з коньяком) зайдемо в «Телекритику» пригостити Наталю Лигачову. Вип'ємо по чарці, по другій, по третій, після чого я попрошу кожного, ніде не заплівшись язиком, продекламувати щось із її колонки про инфотейнментизацию контента СМИ - як я зауважив, подібні звукосполучення ні в кого з оборонців мови не викликають жодних нарікань, на відміну від слухавки, летовища, прем'єрки чи етеру. Але це все безплідні мрії: обговорювати особливості української мови українською мовою зі своїми, не ступаючи щоразу на стежку війни. Втім... Може, спробувати?

 

Приготуватися Костянтину Матвієнку.

 

Ілюстрація - http://i.i.ua/photo

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі наших відвідувачів:
terry // 24.04.2010 18:22
Прикол в тім, що і призвище Левенштейн має звучати як ЛевенштАйн! Ох і перекручена та російська мова. Недавно саілкувався з болгарином, і той мені сказав, що українська мова йому більш зрозуміла, ніж російська! Бо російська менш слов'янська. Таке от кажуть брати-слов'яни. Дійсно, у всіх слов'ян око, в російській чомусь глаз, хоча є очевидность....
нелінгвіст // 16.04.2010 01:29
Про рівень аргументації цієї праці (яка своєю, кажучи по-гоголівськи, "научмностью" зачарувала стількох коментаторів) свідчить одна лише недолуга згадка про парфьоновські "Намедни". Хто сказав авторові, що це слово застаріле чи архаїчне? Невже автор, який демонструє справді відмінне володіння російською мовою, до Парфьонова його ніколи не чув і був змушений у пошуках тлумачення копирсатися по словниках? До речі, "Толковый словарь Ушакова" (складений, між іншимі, у 30-40-х рр. ХХ століття) трактує "Намедни" лише як "просторечие". І переклад його можна знайти зовсім не тільки у вінницькому словнику 18-го року - а й у класичному шкільному (тобто геть однотомному) "Російсько-українському словнику", виданому - страшно сказати! - у розпал застою, 1978 року! Та найголовніше не це: приклад був би коректним, якби саму назву програми Парфьонов писав через "ять", а в титрах майоріли "іжиці" із "фертами" та тверді знаки напрікінці слів. Але ж парфьоновський продукт зроблено цілком СУЧАСНОЮ російською мовою. А сучасна українська - затверджена сучасним правописом та викладена у сучасній шкільній програмі - як це не прикро для кабаків, від СТБшної таки суттєво відрізняється. Хіба важко збагнути, що така мовно-ефірна практика пересічного глядача лише заплутує, і допоки на двох українських лінгвістів припадатитме три правописи - народ і далі розмовлятиме у кращому разі "суржиком"!
zoreslav // 05.04.2010 15:32
>> Із застосуванням принципу етатизму «створена майже вся наукова лексика грецького походження» Етацизму, а не етатизму )) я розумію що мало хто помітить, але якщо вже стаття на таку тему, то ---
Для Альбатроса // 04.04.2010 23:34
Милейший, а мне противно Ваше тоскливое рАсейское кваканье. Если Вы считаете себя облитым чем-либо - Вам прямая дорога в душ, отмывайтесь от виртуального дерьма, которое на Вас повисло. Кстати, я, вообще-то, обращался не к Вам, а к автору статьи. Потому что он - в отличие от Вас - владеет вопросом и может хорошо излагать. Вы бы лучше не съеденное Вами в Московии дерьмо выблевывали на окружающих, а четко и последовательно изложили понятным языком Ваши аргументы, если в чем-либо с автором не согласны. Вот это был бы достойный ученого (коим Вы, видимо, себя считаете) ответ. А так - всего лишь очередное московское паскудство. В общем - в душ, шагом марш...
Олег Покальчук // 04.04.2010 22:49
Альбатрос. к чему столько загадочности? В словарях написано, что слово «weather» произошло от древненорвежского слова «ве», что значило «дуть, веять». Про Рюрика слыхали?
    +Додати
    * тільки для зареєстрованих користувачів
     введіть код:


    Всі коментарі
    Посилання за темою:
    НОВЕ НА «ТЕЛЕКРИТИЦІ»
    15:00 27.05.2016
    для «Телекритики»