Блондомор чи культурофагія?

Андрій Кулаков, для «Телекритики» 13-05-2009

Політкоректність – не примха, а необхідність сучасної культури. Без неї людина перетворюється на емоційну тварину. Такі розмисли іноді викликає український телеекран.

Весняно-депресивний настрій та фізично-емоційна виснаженість змусила влягтися на канапі й узяти до рук пульт, щоби поклацати по каналах, які мало що цікавого пропонують у День Перемоги, а точніше - ввечері цього дня. Мозок вимагає відпочинку, а душа не здатна переживати значні емоційні пориви, тому погляд раз у раз зупиняється на якійсь телевізійній белібердистиці. І от кнопка запала на Новому каналі, й захотілося зупинитися на шоу «Хто проти блондинок?». Чи то чоловіче єство заграло, чи то яскравість студії привабила, чи то хоча б натяк на інтелектуальність (адже там головним героям треба виявляти певну ерудованість) затягнув... Ясно одне - затягнуло в тенета. Але далі, з кожним словом, фразою, сценою, раундом первинний шок змінювався жахом і нарешті переріс у невимовну лють.

Не знаю напевно, але переконаний, що формат програми явно західний. Проте до якої ж стадії може деградувати чоловіча гідність, щоби понад годину пропагувати погляд на жінку як на сексуально виліплений шматок м'яса з порожньою головою й відсутністю душі? Це ж як треба нашим жінкам не цінувати себе, щоби автори програми могли щоразу збирати 50 (п'ятдесят) білявок для привселюдного виявлення власної ницості? Як же гідна себе жінка може стати в перший ряд гравців шоу після оголошення ведучого на кшталт: «І ми розпочинаємо нашу гру з першого ряду наших чарівних білявок. Ви отримаєте 100 грн за кожну блондинку в цьому ряді»? До чого ж може дійти цинізм ведучого, коли він порівнює вибуття білявок із гри з трагедією українського народу - голодомором - і називає це блондомором. Це навіть не здорова іронія над власною історією, хоч би якою трагічною вона була. Звісно, така іронія притаманна будь-яким живим культурам і суспільствам, бо дає їм наснагу розвиватися. Висловлювання ведучого на зразок: «Вже кілька країн офіційно визнали факт блондомору в Україні», - це відвертий цинізм і потік свідомості, який межує з елементарним безкультур'ям.

Скільки завгодно можна розповідати та створювати анекдоти про блондинок, скільки завгодно можна сміятися з поведінки білявок на дорогах і в автомобілях. Можна навіть із користю для себе використовувати свій статус блондинки: багато дівчат у поведінці свідомо культивують свою «блондиністість» у спілкуванні, скажімо, з даїшниками. Під «блондиністістю» можна маскувати власні хиби, огріхи чи помилки. Можна іронічно кпити з себе самих і своїх знайомих. Але це буде рівень побутового гумору та приватної поведінки. Натомість публічно паплюжити гідність жінки, десятка жінок із їхньої ж згоди - це вже шедевр садомазохістського ексгібіціонізму.

Проте тут, на жаль, ми маємо справу не з мистецькою екранізацією Захера-Мазоха і не з натуралізмом Пітера Гринвея, а з вознесеною телебаченням у ранг загальноприйнятності й еталонності ницої моделі ставлення до протилежної статі.

Досі у вітчизняному медійному просторі телевізійні програми, метою яких було цілковите паплюження й знущання, зустрічалися лише в політичному контексті. Згадаймо хоча би «п'ятихвилинки ненависті». Проте в них був цілком свідомий і раціонально обґрунтований вектор - знищити політичного супротивника. Це був тактичний маневр у війні. Змінювалася політична кон'юнктура - змінювалися програми.

В шоу «Хто проти блондинок?» фундамент значно небезпечніший. Програма ґрунтується на тваринницькому неусвідомленому бажанні самоутвердження самців за рахунок самок. Тут утверджується певна модель поведінки і взаємодії між чоловіками й жінками за принципом «розумний - дурна», «пан - рабиня», «сильний - слабка», «покупець - товар». Ця модель приймається авторами програми як самоочевидна, її прийнятність навіть не піддається сумніву. Вона свідомо культивується. І культивується в суспільстві, яке пнеться бути цивілізованим. Публічні люди, які стають героями шоу, вже самим своїм фактом публічності є носіями колективної свідомості й певних цінностей. Вони також є трансляторами цінностей і моделей поведінки. Усім своїм виглядом вони кажуть: «Я досяг успіху завдяки своїм цінностям і принципам. Чиніть так, як я, і ви будете успішними». Чи хочемо ми будувати нашу культуру й соціум на засадах зверхності в таких інтимних і делікатних речах, як стосунки чоловіка й жінки? Чи хочемо ми жити за принципами домострою? Чи хочемо ми жити за принципами Тараса Бульби: «Не слушай, сынку, матери: она - баба. Она ничего не знает»? Можливо, для когось це питання риторичне, але західна цивілізація свою відповідь на нього вже віднайшла. Щоправда, вона, на жаль, не завжди її дотримується.

Автор цих рядків довгий час був палким прихильником і обстоювачем безпосередності і в індивідуальному житті, й у культурі й соціумі. Чи то вже природна вдача і психоемоційна конституція давалася взнаки, чи то книжки й культурні течії свого часу вплинули - примітивізм у мистецтві, автоматичне письмо, дадаїзм, впливи психоаналізу та досліджень культурної антропології... Напевно, все це зіграло свою роль. Довгий час автор був противником усіляких умовностей, протоколів і пов'язаної з цим бундючності. І до ненормативної лексики в певних контекстах досить прихильно ставлюся. Частенько навіть практикую її. А після певного часу, проведеного з творами Ніцше, з'явилася відраза до будь-чого, що тхне, як він казав, мораліном. Тому ніколи не вважав себе ханжею й повчальником. Проте з часом приходить усвідомлення, що саме умовності й опосередкованості, відкладені в пластах культури, роблять із тварини людської подоби справжню людину. Оскільки без цих умовностей, правил, норм і цінностей, а також загальноприйнятих конвенційних очевидностей людської поведінки індивідуальна людина не стала би особистістю, а тваринна зграя не перетворилась би на соціум. Якщо вже одна з головних рис нашої природної безпосередності - це співжиття з подібними нам, то вже наша турбота полягає в тому, щоби облаштувати це співжиття належним чином. І тут вступає в гру культура. Культура мислення, висловлювань, поведінки.

Можливо, саме тому західна культура кінця минулого століття й початку цього одним із ключових своїх символів має політичну коректність. Іншими словами - обережні висловлювання стосовно фактів і осіб, які би не зашкодили чи не наразили на образу гідність чи інтереси інших. У вітчизняній культурі цей феномен укорінюється важко й існує лише на ґрунті анекдотичної рефлексії. Як у жарті: якщо ти білий, здоровий, із університетським дипломом, традиційної гетеросексуальної орієнтації - тобі в сучасному світі не місце. Але ж недарма свинячий грип припинили називати свинячим і почали використовувати термін «новий грип», або медичну формулу «грип А/H1N1». Політична коректність виховує чуйність до висловлювань і висловів. Як і чутливість до них. І ця чуйність породжує толерантність і бережне ставлення до Іншого. Толерантність і повага до своєрідності Іншого - ось головні цінності західної цивілізації після Модерну. І до того часу, поки ми не прищепимо ці цінності до власних культурних паростків, ми залишатимемося на рівні дикунської безпосередності. І доти ми будемо утверджувати власну значущість рівнем фізичної сили і власного безкультур'я. І будемо вбивати в собі людину й пожирати власну культуру.

P.S. Пишучи ці рядки, знову перемкнув на Новий канал. І в День Матері там відбувається те саме. Може, Нацраді з питань телебачення і радіомовлення варто звернути на це увагу?

Андрій Кулаков, «Інтерньюз-Україна»

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.