Розпиляна легенда «Кобзи»

Михайло Бриних , для «Телекритики» 06-11-2009

Прем’єра документального фільму про «Кобзу» на Першому національному не дала відповіді на численні питання шанувальників культового українського гурту

В новітній історії української музики ВІА «Кобза» - окремий і добряче притрушений пилом том, написання якого, хоч як це дивно, ще триває. Заснований у рік «Вудстоку» та празького самоспалення Яна Палаха, у рік виходу першого альбому Led Zeppelin та смерті Брайана Джонса, гурт «Кобза» примудрився виконувати роль речника офіційної радянської культури з неймовірними як на той час можливостями та водночас пропагувати український фольклор і народну пісню як в СРСР, так і за кордоном.

З одного боку, «Кобза» безпосередньо долучилася до творення ідеологічно безпечної для влади контркультури, яка швидко виродилася в примітивну шароварщину, з іншого - ансамбль, у чиєму репертуарі не було жодної російськомовної пісні, мав нечувану популярність, яка вже становила певну загрозу: 300 концертів на рік, записи на центральному телебаченні, закордонні гастролі в капіталістичних країнах тощо, - про все це інші колективи могли тільки мріяти.

Якою ціною «Кобза» здобулася на прихильність партійної номенклатури і, що головніше, як саме спромоглася уникнути її гніву? Як могло так статися, що «українські бітли» раптово розгубили всю свою славу й прихильників, наче якийсь пересічний шоу-бізнесовий проект сучасності? І, нарешті, чому «Кобза» сьогодні - це низка жалюгідних скандалів, претензій і звинувачень, увінчана древнім прокляттям «Ласкового Мая»? У двосерійній документальній стрічці «Кобза», прем'єра якої відбулася минулого тижня на Першому національному, я не почув ані слова про це все.

Єдина причина моєї прискіпливості до цього фільму полягає в тому, що це дуже якісна робота. У нас і так нових документальних фільмів на телебаченні - півтори каліки за сезон, а тут раптом така приємна несподіванка. Хороший сценарій, акуратне дозування архівної хроніки, чесно відпрацьований механізм розповіді про епоху через особистість. Власне, клубок запитань розмотується саме завдяки цьому ототожненню «Кобзи» та її фронтмена, художника без музичної освіти, «українського Робертіно Лоретті» та одного з найкращих плакатистів сучасності Валерія Вітра.

Немає сумнівів, Валерій Вітер - це справді одна з найяскравіших постатей «Кобзи», хоч його й було свого часу запрошено в уже сформований колектив. Проте внаслідок такої персоніфікації фільм про «Кобзу» у другій своїй частині перетворився на фільм про Вітра, а це вже б мало бути зовсім інше кіно. Хоча б тому, що «Кобза» протягом останніх п'ятнадцяти років - це величезна калабаня амбіцій і доль, а сам Вітер - далеко не все, що залишилось від «Кобзи».

Творці фільму стверджують, що феномен успіху й безперешкодної популярності «Кобзи» - сліпий випадок, наслідок суто спортивного бажання витворити й підтримати домашню альтернативу «Пєснярам». Повірити в цю міфологічну версію і сьогодні важко. В системі радянських культурних цінностей, дозволених до всенародного споживання, слово «випадок» - це евфемізм. Надто якщо цей «випадок» випускають 1982 року на гастролі в Канаду. Про ціну такого мирного співіснування з тодішньою цензурою й наглядово-каральними органами у фільмі практично не згадується. Звісно, апологетичний тон розповіді від цього тільки виграє, - тільки от «портрет епохи» доводиться завішувати рядном.

Олександр Євтушенко, прес-секретар однієї з «Кобз» нового тисячоліття (про це ще йтиметься далі), класифікує цей ансамбль як один із перших вітчизняних рок-гуртів. Формальні підстави для такого висновку можна знайти бодай у тому, що саме музиканти цього ВІА додумалися електрифікувати бандури й кобзу, прищепити аранжуванням трохи біг-біту. Інша річ, що ні за духом, ані за своїм відфільтрованим репертуаром «Кобза» ніколи не могла претендувати на більший протест, ніж колективне відрощування вусів. Із наближенням перебудови естетична уярмленість «Кобзи» в нормативній радянській естраді далася взнаки, й про «український бітлз» сором'язливо забули. Звісно, у стрічці глядачеві пропонується трохи інша версія, в котрій другу половину життя «Кобзи» просто обрізано.

На жаль, розвал «Кобзи» у 1987 році, про який ідеться у фільмі, насправді не відбувся. На жаль, бо славне завершення кожної історії не менш важливе, ніж її кульмінація. Валерій Вітер залишив гурт, і в координатах фільму лише цього факту достатньо, щоб вичерпно пояснити, чому легенда зійшла на пси. Насправді ж не варто забувати, що у 80-х «Кобза» була своєрідною корпорацією, з якою співпрацювали десятки музикантів, склад ВІА постійно змінювався, як і художні керівники. За таких умов говорити про фатальну втрату лідера не зовсім коректно. Просто Валерій Вітер вчасно полишив корабель, який уже почав тонути: час, коли сам лише факт звучання української пісні в ефірі чи на сцені міг викликати нечуване зворушення, швидко минув; «Кобза» ж не могла запропонувати ані нової музичної якості, ані подати приклад революційної відвертості. Вибір тодішнього художнього керівника гурту Євгена Коваленка полягав у тихій стагнації - й навіть позбувшись ключових музикантів, колектив не припиняє свого існування до цього часу.

Тож іще більший подив викликає те, що у фільмі мажорною нотою звучить розповідь про відродження Вітром «Кобзи» у 2000 році й нові успішні записи, гастролі тощо. Бо все це - лише маленька частина старої притчі про «двох українців - трьох гетьманів». Хоч я і не настільки пильно стежив за всіма перипетіями довкола «Кобзи» протягом останніх років, але основні факти такі: у третьому тисячолітті на обрії миготіли аж три різні «Кобзи», кожна з яких мала претензії до братів-близнюків. «Кобзу» Коваленка спершу «підібрав» продюсер Андрій Толчанов, але після кількох доволі вдалих реанімаційних сеансів їхня співпраця припинилася. Толчанов намагався достойно зберегти бренд і 2005 року підтримав «розкольника» Валерія Вітра і його «Кобзу Оригінал», але й цей альянс був нетривалим. Врешті-решт Толчанов зареєстрував бренд «Кобза» з новим складом, у якому виступав один із засновників ВІА - флейтист Георгій Грабар. Втім, у той таки час Грабар їздив у концертні тури й у складі «Кобзи Оригінал» Вітра.

Кожна з цих «Кобз» має свої підстави вважатися «канонічною». Проблема лише в тому, що легенда не може існувати в такому розпиляному стані. Хіба що у форматі документального кіно.

Фото - users.i.com.ua

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.